Погоня за вівцею - Харукі Муракамі
Що довше я придивлявся до її грудей, то щораз більшими вони мені здавалися. Напевне, її бюстгальтер тримався на бретельках, схожих на сталеві троси мосту Золоті Ворота у Сан-Франциско. Враження було таке, ніби кілька молодих співробітників аж пищали, щоб з нею переспати. Їхня жага передавалася мені через дві шибки і вулицю. Спостерігати чийсь статевий потяг — річ вельми дивна. Незчуєшся, як почнеш вважати його своїм власним.
Коли о п’ятій годині вернулася подружка, переодягнена в червоне плаття, я вже запнув занавіску і дивився по телевізору повторний показ мультика про Ошалілого Кролика. Так закінчувався восьмий день нашого перебування в готелі «Дельфін».
— От тобі й маєш! — сказав я. Повторювати ці слова поволі ставало моєю звичкою. — Минула третина місяця, а ми не просунулися уперед ні на крок.
— Начебто, — погодилася подружка. — Цікаво, що зараз поробляє Оселедець?
Після вечері ми відпочивали на плісняво-оранжевому дивані у фойє готелю. Коло нас, крім трипалого портьє, я не бачив нікого. Піднявшись на драбину, він міняв електричні лампочки, витирав віконні шибки, складав на купу газети. Хоча в готелі, напевно, проживало ще кілька чоловік, вони, здавалось, позамикалися у своїх номерах і німували, як мумії у темряві.
— Як ваша робота?.. Просувається?.. — несміливо запитав портьє, поливаючи рослини в горшках.
— Не дуже успішно, — відповів я.
— Здається, ви помістили в газетах оголошення…
— Помістив, — підтвердив я. — Шукаю людину у справі успадкування земельної ділянки.
— Успадкування?
— Ага. Бо спадкоємець пропав безвісти.
— Зрозуміло, — підтакнув портьє. — У вас, бачу, начебто цікава робота…
— Та де там!
— Все-таки є в ній щось привабливе — як у полюванні на Білого Кита у «Мобі Діку».
— Білого кита?.. — перепитав я.
— Авжеж. Полювати на будь-що завжди цікаво.
— Наприклад, на мамонта? — спитала подружка.
— Авжеж. Байдуже на що, — відповів портьє. — А ви знаєте, чому цей готель я так назвав?… Бо у «Мобі Діку» Мелвілла є епізод, в якому з’являються дельфіни.
— Ого! — здивувався я. — А чи не краще було б назвати «Готель Кит»?
— У кита не дуже привабливий образ! — скрушно мовив портьє.
— «Готель Дельфін» — прекрасна назва! — сказала подружка.
— Спасибі! — і портьє всміхнувся. — До речі, нам пощастило в тому, що ви зупинилися в нашому готелі на такий тривалий час. На знак удячності хотілося б пригостити вас гарним вином.
— Як чудово! — вихопилося у подружки.
— Від щирого серця дякую, — сказав я.
Портьє зайшов у підсобне приміщення і через хвилину приніс пляшку охолодженого білого вина разом з трьома келихами.
— Я зараз на роботі, а тому дозвольте випити за ваше здоров’я чисто символічну порцію.
— Будь ласка, будь ласка! — вигукнули ми з подружкою.
Ми випили вино. Не надто високої якості, але досить приємне на смак. Келихи були досить вишуканими — з візерунком виноградної лози на склі.
— Вам подобається історія про Білого Кита, чи не так? — запитав я.
— Ага. Через те змалку мріяв стати моряком.
— А тепер управляєте готелем? — спитала подружка.
— Так, але це сталося вже після того, як втратив пальці, — сказав чоловік. — Коли розвантажував суховантажне судно, лебідкою прищемив руку.
— Який жах! — вимовила подружка.
— Спочатку, звісно, світ потьмарився в моїх очах. Однак життя — незрозуміла штука. Так чи інакше, я нарешті придбав цей готель. Досить посередній готель, але завдяки йому якось зводжу кінці з кінцями. Ось уже десять років.
«Виходить, той чоловік — не портьє, а управляючий», — подумав я.
— Чудовий першокласний готель! — підбадьорила подружка.
— Спасибі за добре слово, — сказав управитель готелю і долив нам вина.
— Однак за тих десять років — як би це краще сказати? — будинок набрав солідності, правда? — спитав я рішуче.
— Так, звичайно! А побудували його відразу по війні. Я вважаю, що мені пощастило — такий будинок зумів купити дешево.
— А як його використовували перед тим, як відкрився готель?
— Будинок був відомий під назвою «Музей мериносознавства Хоккайдо». У ньому містилася адміністрація та архів з матеріалами про мериносів.
— Про яких мериносів? — здивовано спитав я.
— Ну, про овець, — пояснив чоловік.
— Будинок належав Спілці вівчарів Хоккайдо. Так було аж до шістдесят сьомого року. Та коли вівчарство на Хоккайдо занепало, музей вирішили закрити, — сказав управитель готелю і ковтнув вина. — Директором музею в той час був мій батько. Заявивши, що йому нестерпно від самої думки про закриття його улюбленого дітища, він умовив Спілку відступити йому за невеликі гроші право на володіння будинком та земельною ділянкою за умови збереження матеріалів, які стосуються вівчарства. Тому і зараз увесь другий поверх віддано під архів. Щоправда, всі ці старі матеріали нікому не потрібні, але для старого їхнє збереження — це своєрідна розрада. Решту будинку я використовую як готель.
