Погоня за вівцею - Харукі Муракамі

Однак, опинившись у номері «маленького охайного готелю», я передусім мусив прибити капцею маленького таргана, що повзав по віконній рамі, а також викинути у відро для сміття два жіночих волоски, знайдені на килимку біля ліжка. Таргана на Хоккайдо я побачив уперше. Регулюючи температуру води, подружка в цей час готувала ванну. В усякому разі, кран гудів, мов скажений.

— Можна ж було зупинитися у набагато пристойнішому готелі! — закричав я, відчинивши двері до ванни. — Адже грошей у нас скільки завгодно!

— Справа не в грошах. Головне, що пошук вівці має початися звідси. Так чи інакше, саме звідси.

Плюхнувшись на ліжко, я закурив сигарету, ввімкнув телевізор, пробіг по каналах — і вимкнув. Лише зображення було нормальним. Хлюпіт води припинився, з відчинених дверей ванни вилетів її одяг, а вслід за цим почувся шум душу.

Я розсунув занавіски: по той бік вулиці тяглися ряди будинків, таких же незрозумілих, як і готель «Дельфін». Усі вони були сірі — наче обсипані попелом, і від самого погляду на них здавалося, ніби відгонить сечею. Хоча було вже близько дев’ятої, в декількох вікнах ще горіло світло і виднілися постаті людей, зайнятих роботою. Не знаю, що це була за робота, але вона справляла похмуре враження. Зрештою, мабуть, з їхнього погляду і я не мав щасливого вигляду.

Я запнув занавіску, вернувся знову в ліжко і, лежачи на накрохмаленому простирадлі, твердому, як асфальт, почав думати про свою колишню дружину та її теперішнього коханця, про якого я знав досить багато. Як же не знати, коли ми з ним дружили. У свої двадцять сім років він був не дуже відомим джаз-гітаристом, і як на маловідомого джаз-гітариста — порівняно порядною людиною. Вдачі непоганої. Тільки от стилю свого не мав. В один час блукав між Кені Берелом і Бі Бі Кінґом, в інший — між Лері Коріелом і Джемом Холом.

Я не зовсім розумів, чому після мене вона вибрала саме його. Це правда, що кожна людина від народження має певні нахили. Він переважав мене тим, що вмів грати на гітарі, а я був кращий за нього тим, що вмів мити посуд. Здебільшого гітаристи мисок не миють. Бо досить пошкодити пальця — і життя втрачає сенс.

Після того я почав думати про наш з нею секс. І знічев’я спробував підрахувати, скільки разів ми з нею кохалися упродовж чотирьох років нашого сімейного життя. Однак, врешті-решт, отримана цифра виявилася приблизною, а тому в моїх очах не мала жодного змісту. Напевне, треба було вести щоденник або принаймні залишати в записнику якісь позначки. Тоді я міг би точно визначити кількість статевих стосунків за чотири роки. Мені потрібні такі цифри, які відображали б реальність.

Моя колишня дружина вела докладний облік свого статевого життя. Однак не в ліричному щоденнику, а в зошиті, куди від перших дівочих менструацій записувала точну кількість фізіологічних циклів і згадувала про секс як про «довідковий матеріал». Усього вісім таких зошитів разом з особистими листами і фотографіями вона зберігала у шухляді під ключем. І не показувала їх нікому. Що вона в них писала про секс, не знаю. А тепер, після розлучення, тим паче ніколи не дізнаюся.

— Якщо помру, — часто казала вона, — то спали ці записки. Добре облий гасом і спали, а попіл закопай у землю. Я тобі ніколи не прощу, якщо хоч один ієрогліф побачиш.

— Але ж я стільки разів з тобою спав! Знаю геть-усі закутки твого тіла. Чого тепер соромишся?

— Клітини тіла оновлюються кожного місяця. Навіть зараз! — і вона піднесла до моїх очей зворотний бік своєї руки. — І все, що ти, як тобі здається, знаєш про мене — це лише твої спогади!

Та жінка завжди — за винятком місяця перед розлученням — так само логічно мислила. Реальності свого життя схоплювала якнайточніше. Інакше кажучи, керувалася принципом: не відчиняй удруге зачинені перед тим двері, але й не заважай їм залишатися відчиненими.

Усе, що я знаю про неї, — це лише спогади. Спогади, які відступають щораз далі в минуле, і відмирають, як старі клітини. Так, що навіть точно невідомо, скільки разів ми з нею кохалися.

Прокинувшись наступного ранку о восьмій і тепло одягнувшись, ми спустилися ліфтом униз і зайшли поснідати у найближчий кафетерій. Ні ресторану, ні буфету в готелі «Дельфін» не було.

— Як я вже казав учора, нам треба діяти поодинці, — нагадав я і передав їй копію фотографії з вівцями. — Я спробую з’ясувати, де знаходиться місцевість з горами, зображена на фотографії. Ти шукатимеш пасовиська, де вирощують овець. Гадаю, знаєш, як це робити, чи не так? Будь-який найменший натяк пригодиться. Бо тоді не доведеться блукати наосліп по всьому Хоккайдо, правда?

— Не турбуйтеся. Зроблю усе, як треба.

— Отже — зустрінемося надвечір у готелі!

— Тільки не переживайте, — сказала вона, одягаючи темні окуляри. — Не сумніваюсь — усе легко знайдеться.

— Було б непогано… — погодився я.

Однак, звісно, справа так легко не просувалася. Я навідався у Відділ подорожей губернаторства Хоккайдо, обійшов різні екскурсійні бюро й туристичні фірми, заглянув у Товариство альпіністів — одне слово, побував у всіх установах, які мали хоч якийсь стосунок до туризму та гір. Та ніхто з опитаних людей не міг пригадати нічого певного про гори, зображені на фотографії.

— Звичайнісінький гірський краєвид, правда? — казали вони. —