Погоня за вівцею - Харукі Муракамі

Сплюснута п’ятиповерхова будівля скидалася на велетенську, сторчма поставлену сірникову коробку. Після ближчого розгляду готель не здавався надто старим, але був досить зношеним, щоб привертати до себе увагу сторонніх людей. Мабуть, його побудували вже старим.

Ось таким був готель «Дельфін».

Однак моїй подружці він, здається, припав до душі.

— Досить пристойний готель, правда? — сказала вона.

— Пристойний готель?.. — перепитав я.

— Затишний і без ніякої зайвини…

— Якої зайвини? — спитав я. — Чисте простирадло, умивальник без тріщин, справний кондиціонер, м’який туалетний папір, свіже мило, невигорілі занавіски на вікнах — усе це, по-твоєму, зайвина?..

— Ви завжди у всьому бачите лише темну сторону! — і вона засміялася. — Зрештою, ми ж не туристами сюди приїхали!

Фойє за дверима виявилося просторішим, ніж ми думали. Посередині — стандартний набір меблів для прийому відвідувачів і великий кольоровий телевізор. По телевізору передавали якусь вікторину. Людей не було.

Обабіч дверей стояли величезні горшки з декоративними рослинами. Листя рослин наполовину зблякли. Я причинив двері і, зупинившись між тими двома горшками, з хвилину розглядав приміщення. Добре придивившись, я зрозумів, що воно не було таким уже просторим. Ілюзія простору створювалася завдяки надзвичайно малій кількості меблів. Стіл і диван для відвідувачів, годинник на стіні і велике трюмо — от і вся обстановка.

Підступивши до стіни, я приглянувся до годинника і дзеркала. Очевидно, це були чиїсь подарунки з якогось приводу. Годинник помилявся на сім хвилин, а в дзеркалі моя голова трохи не сходилася з тулубом.

Від меблів відгонило такою ж старовиною, як і від усієї будівлі. Тканинна оббивка меблів вражала своїм досить дивним оранжевим кольором. Здавалося, що спочатку її добряче виставили на сонце, потім упродовж тижня вимочили під дощем, після чого викинули у підвал для того, щоб вона там запліснявіла. Подібну барву мені довелося бачити в перших кольорових фільмах.

Я підійшов ближче — і побачив, що на дивані лежить, скоцюрбившись мов висушена тріска, чоловік середніх літ з полисілою головою. Спочатку мені здалося, що він мертвий, та насправді він лише спав. Його ніздрі раз по раз сіпалися. На переніссі видніли сліди від окулярів, але самих окулярів ніде не було. Отже, навряд чи він заснув, дивлячись телевізор. А от як — залишалося для мене загадкою.

Я заглянув за конторку — не було нікого. Моя подружка взяла в руку металевий дзвінок і задзвонила. Різке дзеленчання прокотилося по порожньому фойє.

Ми почекали півхвилини — жодної реакції. Чоловік середніх літ на дивані все ще спав.

Вона подзвонила ще раз.

Чоловік на дивані пробурчав. Так, наче сам собі дорікав. Потім розплющив очі й видивився на нас непритомним поглядом.

Подружка задзвонила втретє — цього разу настирливо.

Чоловік ошаліло зірвався з дивана, вмить перебіг через приймальню, прошмигнув повз мене — й опинився за конторкою. Він виявився портьє.

— Ой, пробачте!.. — заговорив чоловік. — Мені так незручно. Чекав на вас — і заснув!

— Вибачте, що розбудили вас, — сказав я.

— Та що ви!.. — заперечив він. І подав нам реєстраційну анкету та авторучку. На мізинці та середньому пальці його лівої руки бракувало двох фаланг.

Я вписав в анкету своє справжнє прізвище, але передумав і, зім’явши папір, запхав його в кишеню. Потім у новий бланк вставив навмання перші-ліпші прізвища та домашню адресу. Звичайнісінькі, але непогані, якщо зважити, що придумано їх за коротку мить. Своїм заняттям я назвав торгівлю нерухомістю.

Портьє нап’яв на носа окуляри в целулоїдній оправі з товстими лінзами, що лежали біля телефонного апарата, і взявся уважно читати мою анкету.

— Токіо, район Суґінамі… 29 років, агент з продажу нерухомості.

Я добув з кишені паперову серветку і витер з пальця чорнильну плямку від ручки.

— Прибули в торговій справі? — спитав портьє.

— Ага, — відповів я.

— На скільки днів?

— На місяць.

— На місяць?.. — і він подивився на мене, як художник на білісінький аркуш паперу. — Ви пробудете тут аж цілий місяць?

— А що, вам буде незручно?

— Та ні, просто ми, як правило, беремо плату з гостей за кожних три доби.

Я опустив сумку на підлогу, вийняв з кишені конверт, відрахував двадцять хрустких десятитисячних банкнот і поклав на конторку.

— Як почне не вистачати — додам, — сказав я.

Портьє затиснув банкноти трьома пальцями лівої руки і пальцем правої перерахував їх ще раз. Потім виписав квитанцію на всю суму і передав мені.

— Щодо номера будуть якісь побажання?

— Якщо можна, хотілося б мати наріжну кімнату, подалі від ліфта.

Обернувшись до мене спиною, портьє довго вдивлявся у щиток з ключами, аж поки нарешті не вибрав ключа від номера 406. Ключі майже від усіх номерів висіли на своїх місцях. Говорити про економічний успіх готелю «Дельфін», здається, було важкувато.

Коридорного в готелі «Дельфін» взагалі не було, а тому тягти багаж до ліфта нам довелося самим. Подружка була права — у готелі нічого зайвого не помічалося. Ліфт під час руху хилитався зі скрипом, як сухотний пес.

— Для тривалого перебування найкраще годиться такий-от маленький охайний готель! — сказала подружка.

Вираз «маленький охайний готель» звучав справді непогано. Настільки, що підійшов би для реклами