Погоня за вівцею - Харукі Муракамі
— Слухайте, а час розширюється? — запитала вона.
— Ні, не розширюється, — відповів я. Власний голос видався мені чужим. Я відкашлявся і допив принесену каву. — Час не розширюється.
— Адже насправді збільшується, хіба ні? Як ви казали, додається…
— Скорочується тільки час, потрібний для переміщення. Загальна кількість часу не змінюється. Це означає, що просто більше кінофільмів можна передивитися.
— Якщо захочеться… — сказала вона.
Так воно і сталося насправді — як тільки ми прибули до Саппоро, то відразу переглянули підряд аж два фільми.
РОЗДІЛ 7
Події в готелі «Дельфін»
1. Переміщення закінчується в кінотеатрі. Прибуття до готелю «Дельфін»
Поки ми летіли в літаку, вона сиділа біля вікна й весь час дивилася на земні краєвиди. Я вмостився у кріслі поряд і читав «Пригоди Шерлока Холмса». У небі, куди око сягало, не було ні хмаринки, а по землі невідступно за літаком бігла його тінь. Якщо бути точним, то оскільки ми сиділи в літаку, що плив над горами й полями, в його тіні, напевне, містилися і наші тіні. А коли так, то ми теж залишали слід на землі.
— Мені він сподобався, — сказала вона, попиваючи з паперового стаканчика помаранчевий сік.
— Хто?
— Водій.
— Ага, — сказав я. — Мені також.
— Крім того, Оселедець — гарне ім’я!
— Правду кажеш. Гарне. Можливо, з ним кіт буде щасливіший, ніж зі мною.
— Не кіт, а Оселедець.
— Ну, звичайно… Оселедець.
— А чому ви досі свого кота ніяк не назвали?
— Чому?.. — сказав я і прикурив сигарету від запальнички з емблемою вівці. — Напевне, я взагалі не люблю імен. Мені здається, що краще сказати так: я — це я, ти — це ти, ми — це ми, а вони — це вони.
— Гм-м-м!.. — промимрила вона. — А от мені до вподоби слово «ми». У ньому відчувається щось від льодовикового періоду, чи не так?
— Чому льодовикового?
— Скажімо, «Ми повинні йти на південь» або «Ми повинні вбити мамонта»…
— Справді, — погодився я.
В аеропорту Тітосе ми отримали свій багаж і вийшли надвір. Повітря було холодніше, ніж ми сподівалися. На мені поверх майки була товста футболка, а на ній — поверх сорочки вовняний жилет. Осінь приходила в цей край якраз на місяць раніше, ніж у Токіо.
— Як ти гадаєш? Може, нам треба було зустрітися в льодовиковий період? Ти полював би на мамонтів, а я виховувала б дітей.
— Звучить привабливо, — сказав я.
Потім вона заснула, а я дивився і дивився на густий ліс, що безперервно тягнувся за вікном по обидва боки дороги.
Прибувши до Саппоро, ми зайшли в кафетерій випити кави.
— Передусім визначімося з планом дій, — запропонував я. — Треба розділити завдання. Коротко кажучи, я шукатиму краєвид з фотографії, ти дізнаєшся все про вівцю. Таким чином ми зекономимо час.
— Начебто цілком розумно.
— Якщо справа піде на лад… — сказав я. — В усякому разі, я хотів би, щоб ти дізналася про розміщення головних овечих пасовиськ на Хоккайдо і про породи місцевих овець. Гадаю, такі відомості ти зможеш дістати в бібліотеці або в губернаторстві…
— Мені понад усе подобаються бібліотеки! — сказала вона.
— От і добре.
— Відразу почнемо?
Я глянув на годинник. Була половина четвертої.
— Ні, вже пізно, а тому відкладемо до завтра. Сьогодні перепочинемо, підшукаємо собі житло, перекусимо і після ванни ляжемо спати.
— Я хочу кіно подивитися, — сказала вона.
— Кіно?
— Адже завдяки літаку ми заощадили багато часу, хіба ні?
— Це правда, — погодився я. І ми зайшли у перший кінотеатр, який потрапив нам на очі.
Упродовж одного сеансу ми побачили кримінальний бойовик й окультний фільм жахів. Глядачів було раз-два та й усе. Я вже не пам’ятаю, коли сидів у такому порожньому кінотеатрі. Знічев’я я перерахував усіх присутніх. Разом з нами восьмеро. А от персонажів фільму набагато більше.
Обидва фільми належали до найгірших. До таких, на показі яких хочеться встати з крісла і піти геть, як тільки скінчить ревіти лев «Метро Голдвін Меєр» і на екрані з’явиться їхня назва. Бувають же такі на світі!
Однак моя подружка із серйозним виглядом уп’ялася очима в екран. Так, що навіть не було часу
