Погоня за вівцею - Харукі Муракамі
— Справді, — відповів я. — Ну, гаразд, припустімо, що наділення свідомістю — головна умова отримання імені. Тоді чому ж з’явилися імена в залізничних станцій, парків і бейсбольних полів? Адже вони не мають свідомості.
— А хіба станції без імен не створили б нечуваних труднощів?
— Я хотів би почути від вас пояснення не про мету надання імені, а про принципи його отримання.
Водій серйозно задумався — і не помітив, як на світлофорі загорілося зелене світло. Автомобіль нового випуску з вагончиком для кемпінгу просигналив нам ззаду пародію на музичний вступ до «Чудової сімки».
— А чи не дають імена тому, що вони незамінні? Скажімо, станція Сіндзюку одна на світі, і замінити її на станцію Сібуя[16] не можна. Отже, є дві підстави для надання імен — їхня незамінність і неможливість масового виробництва. Ну, що ви про це скажете? — запитав водій.
— От було б потішно, якби станція Сіндзюку опинилася на Екода! — сказала подружка.
— Якби вона там опинилася, то була б станцією Екода! — заперечив водій.
— Але ж разом з нею перемістилася б лінія Одакю, — не вгавала подружка.
— Однак повернімося до головної теми, — запропонував я. — Припустімо, що станції можна було б поміняти місцями. Припустімо, що завдяки системі масового виробництва державних станцій у типовому складаному вигляді станцію Сіндзюку вдасться замінити на станцію Уено. Що тоді?
— Все дуже просто. Де район Сіндзюку — там і станція Сіндзюку, а район Уено — там станція Уено.
— Виходить, що, по-вашому, назва стосується не об’єкта, а його функціональної ролі? Отже, знову на першому місці мета?
Водій мовчав. Однак цього разу не дуже довго.
— Я от раптом подумав, — сказав він, — що на таку справу треба подивитися трохи приязнішим поглядом.
— Тобто?
— Усі парки, вулиці, станції, стадіони для гри у бейсбол і кінотеатри мають імена, чи не так? Вони отримали ці імена в нагороду за те, що їх прив’язали десь до землі.
Це була нова теорія.
— То що, — спитав я, — мені дадуть прекрасне ім’я, якщо я повністю відмовлюся від своєї свідомості і заклякну на одному місці?
Водій зиркнув на моє відображення в дзеркалі заднього виду. В його погляді був сумнів — чи не готую я йому якоїсь пастки.
— Що означає — заклякну?
— Замерзну. Як красуня в Сонному Лісі.
— Але ж ви, здається, вже маєте ім’я.
— Справді, — погодився я. — Зовсім забув.
Біля реєстратури багажу в аеропорту нам видали посадочні талони, і ми попрощалися з водієм, що нас супроводжував. Він начебто збирався проводжати нас до останньої хвилини, та, дізнавшись, що до відльоту залишилося дві з половиною години, передумав і зник.
— Дуже дивна особа, правда? — сказала подружка.
— Я знаю одне місце, де всі такі… Там корови блукають у пошуках обценьків.
— Щось на зразок «Дому на перевалі», чи не так?
— Можливо, — погодився я.
Ми подалися до ресторану і вирішили завчасно пообідати. Я замовив креветки, запечені в тісті, подружка — спагеті. За вікном ресторану з якоюсь особливою доленосною величавістю злітали й опускалися «Боїнги» і «Трайстари». Моя супутниця недовірливо оглядала кожну нитку спагеті перед тим, як піднести її до рота.
— А я думала, що в літаках завжди годують! — сказала вона невдоволено.
— Е ні!.. — Охолодивши в роті шматок запеченої креветки, я проковтнув її і відразу запив холодною водою. Креветка була просто гарячою і майже не вирізнялася якимось смаком. — Годують тільки на міжнародних рейсах. А на внутрішніх — особливо, далекого сполучення — можуть дати хіба що бенто[17]. Щоправда, з не дуже смачними стравами…
— А кіно показують?
— Ні! Яке кіно, якщо до Саппоро — година з лишком?
— Невже нема нічого?
— Нічогісінько! Посидів у кріслі, почитав книжку — і прибув на місце… Як в автобусі!
— Тільки світлофорів немає.
— Так, немає.
— От тобі й на! — і вона зітхнула. Потім поклала виделку зі спагеті назад на тарілку і витерла губи паперовою серветкою. — Справді, не варто й ім’я давати…
— Що й казати, нудота. Зате часу менше витрачається. Бо на поїзді така подорож забрала б годин дванадцять.
— А куди ж тоді дівається решта часу?
Я перестав їсти креветки і замовив дві чашки кави.
— Що означає — решта часу?
— Завдяки літаку заощаджується понад десять годин, чи не так? То куди, власне, дівається така сила-силенна часу?
— Час нікуди не дівається. А тільки додається. Тих десять годин нашого життя ми можемо провести в Токіо або Саппоро. За тих десять годин можемо передивитися чотири кінофільми і два рази поїсти. Хіба ні?
— А як неохота ні їсти, ні кіно дивитися?
— Це вже твоя проблема. І час у цьому не винен.
Вона закусила губи й довго розглядала присадкуватих «Боїнгів». Я робив те саме. Своїм виглядом 747-ий завжди нагадував мені огрядну гидку стару бабу, яка колись мешкала по сусідству зі мною. Величезні обвислі груди, опухлі ноги, суха й тонка шия… Льотне поле здавалося місцем збору ось таких старих баб.
