Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова
Що ж не доньки, а сини у прапредків бористенського люду народжувалися, – завжди більше в краях тих юнаків, як дівчат. І чужинок дружин приводять вони до оселі своєї. Понеже зістарілась Мати Земля й перевівся на ній рід мавок та русалок – першостворених дітей Землі.
Змінилось для Ларти, доньки Бористена, життя, як змінилась і сама стихійна істота, поземською дружиною, матір’ю ставши. Переквітли весняними квітами ігри дівоцькі. Не боронить більш від пеліканів Ларта дрібних рибок… Годі з мевами-подружками сміх перлистий у хвилі дніпрові сипати… Забуті і лебеді, княжичі водні день по дню, рік по року, табунами степових торпанів летять-тікають. Людським звичаєм – людиною ставши, – зістарилась Ларта…
Виріс Таргітаос ЇЇ. Сам уже синів-недолітків має. І пестить бабуня Ларта милих внучаток, молоде материнство своє і юність свою згадуючи…
Ще для сина Таргітаоса, щоб його навчати, – перейняла Ларта від Фойбоса срібнолукого, лукострільця преславного, як лук тугий напинати, стріли робити. Вміє й торпанів степових об’їздити, кобилиць-торпанок доїти, кіз, овець приручати. Сир з молока згуслого відтискувати вміє. Шкіри звірячі чинбарить. Руно овече пряде. А що матір’ю роду смертельного стала, – вівтарі богам ставити почала, офіри на них – і запальні, і в пахощах, – приносити, дітям-внукам щастя-долі прохаючи. Давно розлучилась з дружиною Зевсом. Не літь-бо мужеві, як жінці, з дітьми коло ватри хатньої перебувати.
Світом керує з Олімпу високого володар Зевс. Його-бо пора прийшла світом володіти. І турботи його – не жіночий, хатній клопіт. Тож і як би в оселі лишився?
Але не почуває себе покинутою Ларта. Вона – жінка! Тож і доля її відмінна від долі мужів…
Глибокою, ясною пошаною – як вода глибока прозорою, – стало палке кохання. І пливуть Лартині дні, як хвилі Бористена, що ще не знає порогів: рівно та тихо, спокійно… Ніжність солодко – трохи сумно – сповнює вщерть серце Бористеніди. Тож-бо є щастя людське теплий попіл перегорілого кохання.
І не жаліє минулого існування стихійної істоти Ларта, людиною-бо стала та, що природу тваринну людську й божську мала… Нових друзів-приятелів нині Ларта-бабуня має: до амфор, до глеків випалених з глини всміхається. Вони-бо помагають щоденні турботи нести! Гладить поглядом кошики, руками власними виплетені. До жорен ласкаво рукою доторкається, радіє корінню надбаному, м’ясу в’яленому, рибі сушеній.
– Не знатиме родина голоду-спраги! Не терпітиме й холоду! – по шкурах пухнатих, прикривках вовняних оглядається.
Тільки ж кортить Ларті щось ще більше родині дати… Але що?..
А з долини – від річки – спів солов’їний лунає, сміх та пісні русалок, що танки при місяці виводять.
І раптом віджила в Лартиній пам’яті давнина – коли й сама вона річною дівою була, скарб таємний сторожила.
– Золото дам дітям роду свого! – раптом полум’ям з серця вибухло. Що недоля людська в золоті вкрита? Так то ж ще коли буде! Людства нема ще на землі… є лише дітки-внучатка. Тож і від кого їм кривда може прийти!
І знайомими ходами підземними подалась Ларта-бабуня.
Як же давно уже забула цей шлях!.. Але знає його: не збочить пітьмою теплою, сріблом підземних струмочків гаптованою… От і кістяки тих звірят незугарних, великих, що в часи давновікі жили, коли Небо й Земля ледве ще з хаосу першоствореного вийшли. Аж у лоно земне, з якого повстали, сховались, коли час їхній прийшов…
– Все-бо земне є землею! – притакує Ларта головою посивілою. І раптом знерухоміла: так-бо давно не бачила вкритого скарбу, що зачудувалась на загрозу палаючу, світла сяйливого, що лоно земне осяяло.
– Це – вогонь, що у серці земному палає! – думкою Лартиною лише. – І, як серце тепле тварині, дає дихання життя землі… Ой, як добре дати це дітям моїм!..
А золото сяє… червонавими вогниками миготить – немов кров’ю побризкане, по новій крові тужить.
І зненацька не знаний досі голос озвався в Лартиному серці:
– Все – своїм! Тільки своїм! Нікому, нічого: ні крихти!
Гладить золото Ларта, відблисками його не натішиться.
Дрібний пісок золотий пересипає й сміється до нього…
– Швидше: набрати! Щоб і там – на поверхні земській при собі його мати, красою-сяйвом його тішитися…
Немов доброго тура, впольованого на плечах тягла, – змучилась Ларта. А таки винесла скарба частину. І до вовчої ями глибокої сховала. Добре накрила. Ще й стовбурами, імшеддю вкритими, привалила.
Скінчила працю, коли ранок ясні очі уже розплющив, світові новим днем усміхнувся. А перед Лартою Бористен-старець – як ніч темний, – стоїть, руки ламле, головою сивою хитає:
– Доню бідна, дитино моя нерозумна, що ж ти наробила! Сама – ох, сама пеню-недолю дітям своїм з-під землі винесла, вовчою ямою на шляху їхньому кинула!.. Вічно скитський скарб жадобу неситу на край цей вбогий, – багатий! – манитиме, кров’ю-сльозами його заливатиме… Доню ж ти, доню моя!..
Кинулась Ларта, щоб на батьківських грудях помочі-ради шукати. Таж забула: більш вона не річна діва-русалка, а поземська істота – жінка і мати.
І розбилась об водяну гладину праматір Ларта… на бризки розпалась, водяну гладину шумом вкривши…
З хвиль же – скелі вийшли, над водою зіп’ялись, Дніпро стіною кам’яною – порогами – перегородивши, щоб скарбів зловісних путь навіки замкнути від ока та рук людських скрити.
І плаче Дніпро-Бористен, батько старий, плачем великим ридає, тризну по Ларті-доньці на перехрестях водних порогів правлячи, долю нащадків далеких сльозами скроплюючи, «водою явленою» від лиха-біди надуманого, нагаданого й негаданого, вітром навіяного, долею розвіяного вражого й княжого наговором кріпким боронячи…
Таж не поможеться вже: вийшов скарб заклятий на світло денне. В руки людські потрапив. І так засліпив, що за милість безсмертних його мають. Мовляв:
З неба
