Українська усна народна творчість - Мар'яна Б. Лановик
1) На коні їду, а гадюкою поганяю, усім, усім моїм неприятелям і супостатам роти затикаю. Гадючий хвіст, а жаб'яче черево, як приїду я між пани, то щоб стали вони, як сухе дерево.
2) Каменія вам на язик, каменія вам на язик, каменія вам на губи, зуби і уста, каменійте ви самі!
У заклинаннях часто звучить побажання, щоб людина перетворилась у якийсь предмет — дерево, камінь, звіра, або щоб природні сили розправились із нею, чи забрали її зі світу живих. На відміну від замовлянь, які згодом стають забобонами, закляття переходять До розряду прокльонів (проклять): «щоб тебе Перун уперіщив», «щоб тебе грім побив», «щоб тебе вітер розвіяв», «щоб ти крізь землю провалився», «хай тебе трясця возьме» та ін.
На основі віри давніх племен у те, що сили природи є свідками Усього, що відбувається в житті людини, і можуть впливати на все, що стається, виникає ще один жанр давньої словесної творчості — клятви.
Клятва (присяга) — це словесна формула, якою людина скріплює правоту своїх слів чи виконання даної обіцянки. При цьому вона, як Правило, прикликає за свідків вогонь, землю (з'їдає грудку землі чи бере у руку), небо чи духів (піднімає праву руку вверх). Обов'язковим елементом клятви виступає закляття у видозміненій формі — вернене на себе. Ним людина, яка дає клятву, заклинає себе, що означає: «якщо я не виконаю сказаного, то нехай це завдасть мені шкоди». Такими, зокрема, були клятви не розкривати таємниць ініціантів, які посвячувались у певну громаду. Нерідко вони включали елемент суворого прокляття того, хто розголосить заборонені знання. Так, у клятві не розкривати нікому таємниці «Устиянських книг», ініціант, що вступав до громади кобзарів, промовляв: «хто її одкриє, хай тому язик одпаде і рот перекоситься. Чиє вухо третю повість з 12-ї Устияниці почує, хай він оглухне нічною глухотою, хай він зробиться німий, як смертельна пустиня, хай йому очі витечуть, а білий світ зробиться йому чорним, як ніч під землею...».
Зважаючи на об'єкт клятви, їх можна поділити на кілька груп, кожна з яких буде представляти інший історичний період. У найархаїчніші часи клялися сонцем, вогнем, силами природи, що відповідало певним уявленням; пізніше — язичницькими божествами; ще пізніше — собою чи кимось із близьких.
Як правило, усі тексти були неримованими, а лише ритмізованими і виконувались речитативом. Віршова форма таких замовлянь є свідченням їх пізнішого походження або трансформації первісного варіанта у більш сучасний, силаботонічний.
Дослідження вище згаданих жанрів усної народної творчості є складною проблемою з кількох причин. По-перше, вони становлять найдавніший пласт словесності народу. Тому тексти, які дійшли до нас, значно деформовані. По-друге, їх єзотєричність (таємничість, своєрідний код) та сакральність (священність) стали перешкодою у їх фіксуванні та записуванні. По-третє, навіть з текстів, що дійшли до нас, зрозуміло, що словесне їх виголошення супроводжувалось певними діями чи символічними зображеннями, імітуваннями прикликуваної сили. Наприклад, говорячи: «Топчу, топчу ряст: дай, Боже, потоптати і того року діждати», — людина повинна була топтати ряст. Очевидно, що паралельно з текстами (1) «Щоб тебе за мною так пекло, як пече вогонь той віск! Щоб твоє серце за мною так топилось, як топиться той віск, і щоб ти мене тогді покинув, коли найдеш той віск!» або (2) «Переляк, перелячище! Я ж тебе яйцем викочую, а водою виливаю, на пущі і на сухий ліс відсилаю...» здійснювались певні маніпуляції з указаними предметами — воском, яйцем. Чи, наприклад, клянучись землею, людина повинна була з'їсти грудку землі, а після замовлянь, звернених до води, випити «замовлену» чи непочату воду. Тому вивчення цих жанрів лише в їх словесному вияві носить однобічний характер. Щодо синкретичних характеристик (поєднання слова з дією), подібними до замовлянь та заклинань є ворожіння, які умовно можна назвати «практичною релігією» язичників.
Ворожіння — це система словесно-обрядових дій, в основі яких лежить віра у зв'язок людей з потойбічним світом, які здійснюють я 3 метою дізнатись про майбутнє та впливати на нього чи змінювапги його. Ці дії виконувались певними людьми (віщунами, чаклунами, чарівниками), функції яких полягали у тому, щоб «регулювати» стосунки між живими і душами померлих, які, відповідно до тогочасних вірувань, могли допомагати людям своїми порадами та вчинками.
Серед давніх язичницьких ворожінь — спірітуалізм (спілкування з душами померлих); гаруспікація (гадання на нутрощах вбитої тварини, з крові якої потім робили кров'янку — жертовну тотемну страву); ворожіння за черепом, кістками людей чи тварин (головний прийом тут скапулімантія чи омоплатоскопія — провіщення за лопатковою кісткою); птаховолхвування — ворожіння за польотом птахів чи їх поведінкою (кування зозулі, спів солов'я тощо); за громом (в якій фазі місяця гримить); ворожіння, пов'язані з календарно-астральними культами — розміщенню небесних світил (гороскопи); за фазами місяця, за часом народження людей; згодом — гадання на картах та костях (які подекуди, як і інші види ворожінь, переходять в азартні ігри) та ін.
При цьому могли використовуватись найрізноманітніші предмети, речі, що належать певній людині, елементи чи відбитки тіла (кров, волосся, слід тощо). Важливого значення тут набували елементи культів — вогню (свічок, попелу, воску); води (дзеркала); рослин та тварин (коріння, насіння; частини тіл тварин, особливо роги, кістки); предметів (заколки, шпильки, голки); культові матеріали — дерево, камінь, кварц, кришталь, скло; прості та дорогоцінні метали; коштовне каміння. Ворожіння також використовувались, щоб приносити користь чи шкоду. Із цим, окрім вище згаданих, була пов'язана магія вузла (тут кожен тип вузла мав своє значення та назву; пов'язана з цим магія прядильництва і ткацтва), магія родючості (землі та людей, пов'язана з цим магія оборювання села чи певної території) та інше.
Цікавими є відомості М. Костомарова про найдавніші ворожіння, Що здійснювались при язичницьких храмах Дажбога
