Парадокс любові - Паскаль Брюкнер
На шляху кохання трапляється чимало недоброзичливців, та найтяжчий удар завдає йому той, хто причиною охолодження називає долю. Мовляв, такий стан речей, ми нічого не можемо тут удіяти. Це пречудово доводить Вальмон, сповіщаючи пані де Турвель про свій від'їзд.
«Усе набридає, янголе мій, такий закон природи, не я в цім винен. І якщо набридла мені пригода, котрою я цілковито переймався упродовж чотирьох пагубних місяців, то немає в тому моєї вини. Якщо у мене, наприклад, було стільки ж любові, як у тебе чесноти, — а цього, їй-богу, немало, — то нема чого дивуватися, що першій настав край тоді ж таки, як і другій. З цього випливає, що від певного часу я зраджував тебе, але слід сказати, що до цього мене до певної міри змушувала твоя невблаганна ніжність. Немає в тому моєї вини. А тепер одна жінка, яку я страшенно кохаю, вимагає, щоб я тобою пожертвував. Та якщо природа наділила чоловіків тільки щирістю, а жінкам дала упертість, немає в тому моєї вини. Повір мені, візьми іншого коханця, як я оце взяв собі іншу коханку. Це гарна, пречудова порада. А якщо він буде тобі не до смаку, не моя в тому вина. Прощавай же, янголе мій, я оволодів тобою з радістю й покидаю без жалю: може, я ще повернуся до тебе. Таке життя. Не я в тому винен»[71].
Усупереч фаталізму, найбільш поширеною терапевтичною процедурою, яка позбавляє шлюб зайвого жиру, залишається сімейна сварка. Декотрі родини виживають лише завдяки щоденним вибухам гніву, роздираючись поміж тягарем повсякдення і конвульсіями шалу. Вони тішаться комфортом вічної сварки. Напади істерики потрібні їм, як ото іншим пігулки, щоб міцніше злютовувати охлялі пута. Зустріти або скінчити днину гарним скандалом — немає нічого кращого, щоб розвіяти нудьгу від повсякденності. Повільна ерозія кохання призводить до формування зони шторму посеред тихої гавані. Шлюб захищає нас від усього, зокрема, від кохання, та щоб захиститися від самого себе, він мусить ризикувати собою. Раптова атака страхує від справжньої смерті. Сумно дивитися на старе подружжя, їм уже бракує снаги для взаємних випадів, тож невисловлене нагромаджується, немов брудний посуд у мийниці. Мир поміж коханцями є завжди полемічним миром, творчим протистоянням, яке тертя робить єдністю.
Нещирість претензій, що їх висувають у сварці, шита білими нитками, для оживлення охлялих стосунків годиться будь-який привід: нікчемна дрібниця, поламана річ, загублений документ, недоречне чхання — з усього цього роблять злочин проти людства. Роздратованість проривається на поверхню, змітаючи все на своєму шляху, виявляються тисячі причин, щоб розчавити іншого. Родинна сварка дозволяє одним духом висловити все, що наболіло, в цьому полягає її позитивний ефект, вона відзначається катарсисною дією за однієї умови: це тільки ліричний відступ. Потоки прокльонів, що ви їх вивергаєте на свого дружину, ущипливі зауваження, до яких удаєтеся, здавалося б, повинні неухильно скінчитися розлученням. Навпаки, якраз це і допомагає вам терпіти його поруч упродовж усієї вашої любові-ненависті. Коли сварка вироджується у рефлекс, вона жбурляє коханців у прірву постійної відрази. Встановлюється бінарний режим: пересічна злість — образи, гавкіт, плювки; надзвичайна злість — симфонія образ, неймовірних принижень, пекельна опера. Ці скажені вибухи обливають брудом тих, кого вони стосуються, а особливо сторонніх свідків. Подружжя скидається на зморені війська, яким потрібно перепочити поміж битвами, перш ніж знову відкрити вогонь. І тут вони поєднують зразу два пороки, й невідомо, який із них гірший: ницість та одноманітність. Вони і мерзенні, й нудні, бо втілюють собою ненависть, яка намагається знайти собі розумне обґрунтування.
Розділ VI
Утіхи й тягарі спільного життя
Найтяжче розповісти не про те, що злочинне, а про те, що кумедне й ганебне.
Руссо. Сповідь
Отож вони жили щасливо удвох, непотрібні (…) залежали одне від одного, як ото попит залежить від пропонування (…). І що робити тепер із їхньою перемогою! Наодинці з собою залишалися вони тільки у ванній та ще у своїх мріях. Поміж ними вже не існувало нічого недомовленого, несподіваного, таємничого. Вони належали одне одному, осяяні найгострішим світлом — світлом свого щастя.
Поль Моран. Левіс та Ірена
Я не завжди думаю про тих, кого люблю, та вдаю, ніби люблю їх, навіть якщо про них не думаю, і ладен порушити свій спокій на догоду абстрактному почуттю за цілковитої відсутності живого і стихійного переживання.
Сартр. Ситуації І
У Парижі вже декілька років існує чудернацька