Парадокс любові - Паскаль Брюкнер
4) Слідча гарячка
Ревність, звісно ж, нице почуття, в якому поєднується емоційна непевність і бажання присвоїти іншого; часто вона призводить до канібалізму: краще вже символічно зжерти партнера, ніж бачити, як він вислизає з твоїх рук. Якби ревність могла замкнути його в тюремній камері, її й там непокоїли б марення в'язня, його сни. Для декого ревність стає способом життя, що складається із підозр і розслідувань, які є рушієм кохання. Компульсивний ревнивець створює злочин задовго до того, як його скоїли, і часто реальний злочин полегшує, а не загострює його страждання: він майже прагнув обману, що такий ненависний для нього. На нашу радість, будь-який ревнивець врешті провокує те, чого боїться.
Проте, навіть розкривши дріб'язкову сутність цього почуття, покінчити з ним одним помахом пера неможливо. Той, хто хотів би очистити пристрасть від бруду, гадає собі, що шлюб схожий на парламент, який переточує бажання кожного крізь сито обговорення чи голосування. Наприклад, ви відстоюєте своє право шукати пригод деінде і вимагаєте від іншого визнати за вами це право на умовах взаємності, чесно й відверто. Такий портрет відкритого шлюбу, розфарбований всіма барвами райського соціалізму, видається дуже сумнівним. Страждань могло б і не бути, якби припустити синхронність появи бажань і їх задоволення в подружжя, одночасність та ідентичність можливостей задовольнити свій голод з кимось іншим. Що ж відбувається, якщо один збуває ніч із випадковим партнером, а другий самотньо вовтузиться в подружньому ліжку? Складається чудернацьке враження, ніби реформатори опікуються не так задоволенням коханців, як поправою невизначеності, що притаманна коханню. Щоб уникнути непостійності, розповідаймо одне одному все, нічого не приховуючи[69]. А це не що інше, як нове утілення романтичної ілюзії злиття сердець, єднання душ, які сповідуються одна перед одною: нескінченні освідчення, жодних секретів, розставляння всіх крапок над «і». Той самий принцип лежить в основі політики «open space» (відкритого простору) в світі праці: кабінети без перегородок, де кожен працює на видноті, а головний ефект полягає в тому, що всі перестають спілкуватися.
Тим часом ревнивість є ще й супутницею рівності за демократії, вона близька родичка прагнення бути одночасно скрізь, де мене немає, це не лише страх, що тебе ошукають, а й така собі розгубленість од незрозумілості іншого, — хоч що там сталося б, а він так залишиться закритий від мене. Ніколи не зможу я промкнутися у його мозок і звідти, мов із пульту керування, командувати ним, як мені закортить, не зможу поглянути на світ його очима, пізнати його долю. В нього тисяча інших можливих життів, яких я назавжди позбавлений, і вони забирають у мене моє життя.
Ми не збираємося позбуватися безглуздого бажання володіти. Нас мордують дві ревності: ми ревно бережемо нашу незалежність і ревнуємо іншого, намагаючись осягнути дві цілі, ми винаходимо ефемерні компроміси, живемо в режимі щоденного і необтяжливого мінімуму виключних прав. Подвійне життя, сім'я утрьох, групове кохання, окремі вакації, послуги дівчат або хлопців за викликом, — сучасний союз засвідчує достатню гнучкість, яка допускає вдячну участь в дуеті третіх осіб: вони можуть бути для нього загрозою, проте можуть і оновити. Платний сексуальний сервіс теж дозволяє врізноманітнити еротичне життя й уникнути прикрощів подружньої невірності. Гроші виступають дезинфікуючим засобом, який очищає ці сексуальні антракти від будь-якої двозначності почуттів. Як і вчора, підпільне життя подружньої пари (порнографія, проституція, обмін партнерами, подружня зрада) підтримує його законне існування, гарне кохання черпає потугу із резервів нелегального й забороненого. І все воно залишається потаємним і недоступним для статистики. (Часто зауважують, що молодь загалом начебто повертається до одношлюбності й постійності. Ніщо не підтверджує цих гарних побажань: молоді люди, попри їхнє намагання викинути на смітник спадщину шістдесят восьмого року, зазнають не менш бурхливих романів, ніж представники старшого покоління. Думка, згідно з якою нові покоління докорінно міняють спосіб життя, є логічною помилкою: передовсім вони відтворюють успадковані фори поведінки, й навіть їхнє дисидентство схоже на дисидентство їхніх батьків).
Про тандем Сартр — Сімона де Бовуар казали чимало недоброго, критикуючи угоду, яка поклала початок їхньому союзу, розрізнення поміж необхідним і випадковим любовним зв'язком (запозичене безпосередньо в Фур'є), прагнення, залишаючись парою, зав'язувати стосунки з іншими, їм закидали те, що вони контрабандою затягували до свого гуртка юнаків і дівчат, обмінювалися ними (щось на кшталт розрізнених сералів), й ті виявлялися наївними жертвами темної гри. Симона де Бовуар сама визнала: «Є питання, котре ми легковажно випустили з уваги: як сприймає нашу домовленість третій? Бувало, він легко пристосовувався: наш союз лишав чимало місця для любові-дружби, любові-приятелювання, для минущих романів. Та якщо дійові особи вимагали більшого, вибухали конфлікти. В зв'язку з цим радощі, змальовані в «Силі зрілости», компенсувалися необхідною стриманістю» («Сила обставин»). Насмішкувато зауважували, що, попри цю сміливість, вони були звичайними коханцями, знали муки розчарування й гіркоти. Та дивуватися можна тільки з нашого подиву: коханці «Кафе де Флор» однаково зворушують нас і своєю відвертістю, і своїми слабостями. Стільки подолали вони мук, стільки було прикрощів і поворотів долі, щоб урешті разом зустріти старість і зберегти вірність не первинній домовленості, а одне одному![70] Знаю декілька пар, що теж отакі зразкові, в тому сенсі, що втілюють суперечності, з якими боремося усі ми.
Доста вже авангарду в коханні. Всі засоби для оздоровлення шлюбу тільки потайці відновлювали його недуги. Тяжко бути не лише постійним, а й до кінця блудним: тоді довелося б залишатися вірним своїй невірності, а це вже апорія. Якщо декотрі подружжя скасовують (із застереженнями) виключне право на сексуальні стосунки, було б безглуздям вважати це обов'язковим для всіх: особиста справа кожного — розробляти для себе компроміси, не забуваючи про те, що не може бути готового рішення там, де мова йде про рівновагу поміж двома потребами, безпеки і пригод. Гойдалку зради і вірності не можна рекомендувати як зразок для наслідування. Накінець, найгірша зрада, якої може допуститися подружжя, — це зрада самого себе: воно виявиться негідним того поривання, що охопило його, мов полум'я, якщо допустить, аби пліснява пересиченості погубила хмільний трунок перших днів.
