Галицько-Волинське князівство - Іван Петрович Крип'якевич
В 1315–1322 рр. на Закарпатті розгорнулося повстання проти угорського короля Карла Анжу. Боротьбу очолював Петро, син Петне, землинський і ужанський наджупан, власник великих земель на кордоні Галицького князівства. Він намагався втягнути у боротьбу «князя русинів» Юрія або одного з його синів і посадити його на угорському престолі. Петро дістав якусь допомогу з Галичини, але остаточно був розгромлений прибічниками Карла [Феєр, т. 8, ч. 2, с. 293, 325.].
В той час посилилося Литовське князівство під владою Гедиміна (1316–1341). Литва здавна притягала до себе дрібних князів на північному кордоні Волині і її агресія могла стати небезпечною для Галицько–Волинського князівства. Але поки що Гедимін захищався від наступу Німецького ордену і утримував мир з Галицько–Волинським князівством.
Юрій і його сини перебували в мирних відносинах з Німецьким орденом. Основою порозуміння була торгівля галицько–волинських земель з Балтійським морем, але обидві сторони брали до уваги також небезпеку від ординців[174].
Відносини з ординцями залишалися напруженими, вони вимагали від князів щорічної данини[175]. Андрій і Лев захищали свою незалежність і протистояли натискові ординців, спираючись на своїх західних союзників. В листі 1316 р. до Німецького ордену князі заявляли про готовність захищати землі ордену від загарбників [Болеслав–Юрий II, с. 149.]. Владислав Локеток в листі 1323 р. пише, що ці два князі були йому ? «непоборним щитом» проти жорстокостей завойовників [Болеслав–Юрий II, с. 152.]. З цих висловів виходить, що Андрій і Лев займали сильне становище проти орди і не піддавалися її вимогам. Але чи вони увійшли у збройний конфлікт, про це джерела не дають ніяких певних даних.
У згаданому листі 1323 р. Владислав повідомляє папу, що «два останні князі русини з схизматицького роду зійшли з цього світу». Він висловлював побоювання, що ординці можуть оволодіти їх країною, — що справило б на Польщу «невимовне потрясіння»[176].
Після смерті Юрійовичів Галицько–Волинське князівство одержав Болеслав, син мазовецького князя Тройдена та Марії, дочки Юрія Львовича. Він прийняв ім’я Юрія. У документах Юрій II називав себе «божою милістю князь і дідич королівства Русі» або «божою милістю уроджений князь всієї Малої Русі» та вживав королівської печатки Юрія I [Болеслав–Юрий II, с. 4–5, 77–78, 153–165, табл. 3–10.].
Юрій II продовжував мирну політику попередників. Напружені відносини з ординцями він зумів врегулювати так, що хан Узбек визнав його владу в Галицько–Волинському князівстві [Archiv fur schweizerische Geschichte, 1900, Bd 11, S. 165.]. Юрій II підтримував дружні взаємовідносини з Литвою і взяв за жінку дочку Гедиміна[177] [Длугош, т. 14, c. 155.]. Він також відновив договори з Німецьким орденом, покликаючись на давні зв’язки з орденом Романа, Данила, Льва, Юрія і Андрія [Болеслав–Юрий II, с. 4, 153.]. Взаємини з Польщею на початку князювання Юрія II були дружні, але пізніше загострилися. 1337 р. відбувся спільний похід Русі і ординців на Люблін [МПГ, т. 3, с. 78.]. Невідомо, через цей перехід чи з інших причин король Казимир зайняв вороже становище до Юрія і спільно з Угорщиною почав підготовляти наступ на ГалицькоВолинське князівство.
Про внутрішні відносини країни в тому часі є неповні і суперечливі відомості. Із листів Юрія видно, що при ньому засідала рада, до складу якої входили найвидатніші бояри, представники адміністрації (суддя княжого двору, воєводи, які були начальниками земель), галицький єпископ [Болеслав–Юрий II, с. 6, 153.].
Ці сановники разом з князем підтверджували договори з іншими державами (Німецьким орденом). Це свідчить, що Юрій допускав бояр до управління князівством, отже, між ним і боярством були налагоджені взаємовідносини. Серед найближчих до князя людей знаходився також Дмитро Дядько, який пізніше висунувся на перше місце і був, мабуть, керівником боярства.
Про ставлення Юрія до міст свідчить грамота на магдебурзьке право, надана місту Сяноку. Війтом призначався Бартко з Сандомира, суду якого підлягали всі жителі незалежно від національності: «німець, поляк, угорець і русин». Свідками виступають люди з іноземними іменами — Адальберт, війт з Бохні і Бартоломей, війт з Варшави [Болеслав–Юрий II, с. 77–78, табл. 10.]. З грамоти видно, що магдебурзьким правом користувалися переважно іноземці, але це не була нова політика князя, тому що за Данила і Льва в містах оселювались німецькі і польські ремісники та купці.
В іноземних джерелах зустрічаємо широко розповсюджені відомості про незадоволення населення чи його верхівки режимом Юрія. Він «хотів змінити їх право і віру»; ув’язнював і визискував гроші; наводив чехів і німців; заохочував католицьке духовенство, поширював латинський обряд та ін.[МПГ, т. 2, с. 629–860; Fontes rerum austriacarum. Wien. 1855, Bd 8, S. 564–565; Archiv fur schweizerische Geschichte. Zurich, 1900, Bd 11, S. 165–170.].
Ці звістки не з місцевих, а з іноземних джерел передають справжнє становище лише в загальних рисах і не пояснюють точно, в якому напрямі розвивалися події. Дорікання Юрієві можна поділити на дві групи. Перша — що князь ламав тогочасне «право» і запровадив суворий режим. Цей докір могла закидати привілейована суспільна верхівка — боярство. Як видно з документів Юрія II, боярська рада брала участь в управлінні князівства і спільно з князем вирішувала навіть питання зовнішньої політики. Але, одночасно, Юрій називав себе «уродженим князем» і «дідичем» свого князівства. Можна припускати, що він намагався визволитися з–під впливу бояр та збільшити монархічні права. Можливо, князь порушував і економічні привілеї верхівки, «витискував від них гроші», а непокірливих карав. Докори другої групи полягають в тому, що Юрій протегував іноземцям, запрошував чехів і німців, подавав допомогу католицькому духовенству. Серед бояр, відомих із листів Юрія, чужоземців немає, а до княжої ради належав православний єпископ. Але можна припускати, що Юрій, вихований у Польщі, радо бачив біля себе поляків та інших чужоземців, в тому числі війтів–католиків або іноземних купців. Він також, як колишній католик, не ставився вороже до католицького духовенства, хоч сам залишавсь у православній вірі[178]. Ці заходи Юрія, навіть не маючи поширеного характеру, могли піднімати проти нього не лише бояр, а й місцевих міщан, яким загрожувала конкуренція іноземців, а також духовенство, незадоволене поширенням католицтва. Тому можна припускати, що опозиція проти князя виходила з двох сторін: від боярської верхівки та від міського населення.
Загальне незадоволення призвело до трагічного результату: 7 квітня 1340 р. Юрія було отруєно у Володимирі [МПГ, т. 2, с. 629, 860; т. 3, с. 284; т. 5, с. 880.].
Цей виступ спрямований не лише проти князя, але й проти протегованих ним чужинців: одночасно вбито «деяких християн» (тобто
