Погоня за вівцею - Харукі Муракамі

На дбайливо підстрижених газонах по обох боках алеї криптомерій уздовж цього косогору безладно росли кущі азалії, гортензії та інші невідомі мені породи рослинного світу. Зграйка шпаків, пурхаючи по газону зліва направо, скидалася на купку рухливого сипучого піску.

Схилом пагорба спускалися кам’яні сходи: праворуч — до японського саду із ставком та кам’яними світильниками, ліворуч — до невеликого поля для гольфу. На одному боці поля видніла альтанка для відпочинку, пофарбована під колір морозива з родзинками, на другому — кам’яна статуя за мотивами грецької міфології. Позаду статуї височів велетенський гараж, а біля нього ще один водій поливав водою із шланга ще один автомобіль. Марку автомобіля я не розібрав, але був певен, що це не старий фольксваґен.

Схрестивши руки на грудях, я ще раз обвів поглядом садибу. До неї годі було присікатися, але голова трохи заболіла.

— А де поштова скринька? — запитав я на всякий випадок. Бо мене трохи зацікавило, хто ж це вранці і ввечері ходить до воріт по газети.

— Поштова скринька на задніх воротах, — відповів водій. Це ж природно. Звісно, мають бути і задні ворота.

Оглянувши двір, я перевів погляд прямо на височенний будинок.

То була — як би це краще сказати? — страшно самотня будівля. Спробую пояснити, що я маю на увазі. Скажімо, є якесь твердження. У цього твердження, звісно, є невеличкі винятки. Однак з плином часу їхня кількість збільшується, як розміри чорнильної плями на папері, і врешті-решт початкове твердження перетворюється на щось зовсім інше. А потім у нового твердження з’являються свої невеличкі винятки… Одним словом, саме таке враження справляла на мене ця споруда. Вона здавалася доісторичною істотою, яка шляхом сліпої еволюції набула потім несподіваного вигляду.

Спочатку це, очевидно, була двоповерхова будівля європейського типу в епоху Мейдзі[5] — кремового кольору з високим класичним портиком, старомодними вузькими вікнами з подвійними рамами, неодноразово перефарбована, з мідною покрівлею та ринвами, спорудженими так ґрунтовно, як римські акведуки. Загалом вона була непогана. Безперечно, в ній відчувалося благородство старих добрих часів.

Однак праворуч від головного корпусу якийсь дотепний архітектор прибудував крило — начебто такого ж стилю та кольору. Сам собою задум був непоганий, але прибудова зовсім не гармонувала з головним корпусом. Враження складалося таке, ніби хтось подав гостям на срібному тарелі шербет разом із цвітною капустою. У такому стані будинок простояв не один десяток років до того часу, поки поруч з ним не з’явилося щось схоже на кам’яну башту. На її вершечку прикріпили декоративний громовідвід. І це була велика недоречність. Бо від першого ж попадання блискавки вся будівля могла згоріти.

Величавий критий перехід вів прямо від башти до ще одного крила. Воно теж було чудернацьким, але в ньому принаймні відчувалася тематична послідовність, яку можна було назвати також «ідейною спорідненістю». Над усім цим висів своєрідний смуток: як тоді, коли віслюк стояв перед двома однаковими в’язками сіна і, вагаючись, з якої починати їсти, вмирав з голоду.

Ліворуч від головного корпусу, різко контрастуючи з раніше побаченим, тяглися стіни одноповерхового будинку в японському стилі. З живоплотом, дбайливо доглянутими соснами та чудовими верандами — прямими й довгими, як доріжки для гри в кеглі.

В усякому разі, увесь цей краєвид з будинком на пагорбі скидався на три частини кінофільму впереміш з анонсами майбутніх розваг. Якщо припустити, що його знімали продумано упродовж багатьох років для того, щоб прогнати від глядача дрімоту і хміль, то, напевно, можна було б сказати, що мету успішно досягнуто. Однак для такого припущення, звісно, немає підстав. Подібний краєвид виникає тоді, коли різні посередності, народжені в різні епохи, мають доступ до великих грошей.

Я досить-таки довго оглядав садибу, а коли похопився, то побачив, що водій стоїть біля мене й позирає на годинник. В його поведінці було щось завчене. Мабуть, кожен гість, якого він сюди привозив, завмирав на цьому ж місці й так само ошелешено поглядав на навколишній краєвид.

— Якщо маєте бажання дивитися — будь ласка, можете не квапитися, — промовив водій. — У нашому розпорядженні ще вісім хвилин.

— Яка просторінь! — сказав я. На думку сплили лише такі слова.

— Три тисячі двісті п’ятдесят цубо[6], — пояснив водій.

— Не завадило б мати тут і вулкан, чи не так? — спробував я пожартувати. Однак, ясна річ, водій обійшов мій жарт мовчанням. Тут не заведено жартувати.

Так минуло ще вісім хвилин.

Мене провели в кабінет європейського стилю на вісім дзьо[7] — праворуч, відразу за входом. Навдивовижу висока стеля, на межі між стелею та стінами — фігурне ліплення. З меблів — антикварного вигляду диван і стіл. На стіні висів натюрморт, який можна було б назвати навіть вершиною реалізму. Яблука, ваза для квітів і розрізувальний ніж. Можливо, була думка розколювати вазою яблука, а ножем зчищати з них шкурку. Огризки і зернята — викидати в ту ж вазу. Розсунута штора з грубої тканини і тюль по обох боках вікна були підв’язані шнурками. У вікні між ними видніла порівняно краща частина саду. Дубова підлога переливалася приємними кольорами. На старому збляклому килимі, що застеляв половину підлоги, все ще стирчав твердий ворс.

Непогана кімната. Зовсім непогана.

Зайшла середніх літ покоївка, поставила на стіл склянку з виноградним соком і мовчки вийшла. Двері за нею тихенько зачинилися, і навколо запанувала мертва тиша.

На столі я помітив сигаретницю, попільничку і запальничку — всі з чистого срібла. Точнісінько такі, як в автомобілі. Як і раніше, на них було викарбовано герб з вівцею. Я вийняв з кишені власні сигарети з фільтром, прикурив від