Дванадцять стільців - Євген Петрович Петров

— Бачили цей шик? — запитав Остап Іполита Матвійовича.

— Закавтопромторг або приватне товариство «Мотор»? — діловито запитав Вороб'янінов, який за кілька днів мандрівки чудово ознайомився з усіма гатунками автотранспорту на дорозі. — Я хотів був підійти до них потанцювати.

— Ви скоро зовсім отупієте, мій бідний друже. Який же це Закавтопромторг? Ці люди, чуєте, Кисо, ви-и-грали п'ятдесят тисяч карбованців! Ви самі бачите, Кисуню, які вони веселі і яку силу накупили всілякого механічного мотлоху! Коли ми дістанем наші гроші, ми витратимо їх раціональніше. Чи ж не так?

І друзі, мріючи про те, що вони куплять, ставши багатіями, вийшли з Пассанауру. Іполит Матвійович мальовничо уявляв собі купівлю нових шкарпеток і від'їзд за кордон. Мрії Остапові були величніші. Його проекти були грандіозні: чи то гребля через Голубий Ніл, чи то відкриття грального особняка, в Ризі з філіалами по всіх лімітрофах.

Третього дня перед обідом, поминувши нудні і курні місця: Ананур, Душет і Цілкани, мандрівники підійшли до Мцхета — стародавньої столиці Грузії. Тут Кура повертала до Тифліса.

Увечері мандрівники поминули ЗАГЕС — Земо-Авчальську гідроелектростанцію. Скло, вода і електрика сяяли різнобарвними вогнями. Все це відбивалось і тремтіло в швидкоплинній Курі.

Тут концесіонери зав'язали дружбу з селянином, який привіз їх гарбою до Тифліса на одинадцяту годину вечора, на ту саму пору, коли вечірня прохолода викликає на вулицю знеможених після задушного дня мешканців грузинської столиці.

— Містечко не погане, — сказав Остап, вийшовши на проспект Шота Руставелі, — ви знаєте, Кисо…

Раптом Остап, не договоривши, кинувся за якимось громадянином, кроків за десять наздогнав його і почав жваво з ним розмовляти. Потім швидко повернув і ткнув Іполита Матвійовича пальцем у бік.

— Знаєте, хто це? — шепнув він швидко. — Це одеська бублична артіль — «Московські баранки», громадянин Кислярський. Ходімте до нього. Зараз ви знову, хоч як це парадоксально, гігант мислі і батько російської демократії. Не забувайте надувати щоки і ворушити вусами. Вони, до речі, вже добре відросли. Ах, хай йому грець! Який випадок! Фортуна! Коли я його зараз не розшию на п'ятсот карбованців, плюньте мені межи очі! Ходімте! Ходімте!

Справді, на деякій відстані від концесіонерів стояв молочно-голубий від страху Кислярський, в чесучевому костюмі і канотьє.

— Ви, здається, знайомі, — сказав Остап пошепки, — от особа, близька до імператора, гігант мислі і батько російської демократії. Не звертайте уваги на його костюм. Це заради конспірації. Везіть нас куди-небудь негайно. Нам треба поговорити.

Кислярський, приїхавши на Кавказ, щоб спочити від старгородських хвилювань, був геть приголомшений. Бурмочучи якусь дурницю про застій у бараночно-бубличному ділі, Кислярський посадовив страшних знайомих в екіпаж із сріблястими спицями й підніжкою і повіз їх до гори Давида. На верхів'я цієї ресторанної гори піднялись канатною залізницею. Тифліс у тисячах вогнів повільно сповзав у безодню. Змовці піднімались просто до зір.

Ресторанні столи були розставлені на траві. Глухо дуднів кавказький оркестр, і маленька дівчинка, під щасливі погляди батьків, із власної ініціативи танцювала поміж столиками лезгинку.

— Накажіть що-небудь подати! — втовкмачував Бендер.

З наказу досвідченого Кислярського подано вино, зелень і солоний грузинський сир.

— І поїсти чого-небудь, — сказав Остап. — Якби ви знали, дорогий пане Кислярський, що нам довелося пережити сьогодні з Іполитом Матвійовичем, ви здивувалися б з нашої мужності.

«Знову! — з розпачем подумав Кислярський. — Знову починаються мої муки. І чому не поїхав я до Криму? Я ж хотів їхати до Криму! І Генрієтта радила!»

Але він покірно замовив два шашлики і повернув до Остапа своє послужливе обличчя.

— Так от, — сказав Остап, оглядаючись на всі боки і знижуючи голос, — у двох словах. За нами стежать уже два місяці, і, мабуть, завтра на конспіративній квартирі нас дожидатиме засідка. Доведеться одстрілюватись.

Щоки Кислярського взялися сріблом.

— Ми раді, — провадив Остап, — зустріти в цих тривожних умовах відданого борця за батьківщину.

— Гм… так! — гордо процідив Іполит Матвійович, згадуючи, з яким голодним запалом він танцював лезгинку недалеко Сіоні

— Так, — шепотів Остап. — Ми сподіваємось з вашою допомогою розтрощити ворога. Я дам вам парабелум.

— Не треба, — твердо сказав Кислярський.

Одразу ж з'ясувалось, що голова біржового комітету не має змоги взяти участь у завтрашній баталії. Він вельми шкодує, але не може. Він не знається на військовій справі. Тим-то його і обрали на голову біржового комітету. Він у розпачі, але для порятунку життя батька російської демократії (сам він старий октябрист) ладний подати можливу фінансову допомогу.

— Ви вірний друг батьківщини! — урочисто сказав Остап, запиваючи духмяний шашлик солоденьким кіпіані. — П'ятсот карбованців можуть врятувати гіганта мислі.

— Скажіть, — запитав Кислярський жалісно, — а двісті карбованців не можуть врятувати гіганта мислі?

Остап не видержав і під столом захоплено копнув Іполита Матвійовича ногою.

— Я гадаю, — сказав Іполит Матвійович, — що торг тут недоречний!

Він одразу ж дістав удар у самісіньку кісточку, що означало:

«Браво, Кисо, браво, що означає школа!»

Кислярський уперше на віку почув голос гіганта мислі. Він так був цим вражений, що негайно передав Остапові п'ятсот карбованців. Потім він оплатив рахунок і, залишивши друзів за столиком, пішов, пославшись на головний біль. За півгодини він надіслав дружині в Старгород телеграму:

«Їду твоєю порадою Крим всяк випадок лагодь кошик».

Довгі злигодні, яких зазнав Остап Бендер, потребували негайної компенсації. Тому у той же вечір великий комбінатор напився на ресторанній горі до остовпіння і мало не випав з вагона фунікулера по дорозі в готель. Другого дня він здійснив свою давнішню мрію. Купив чудовий сірий в яблуках костюм. У цьому костюмі було жарко, але він все-таки ходив у ньому, обливаючись потом. Вороб'янінову в магазині готового одягу Тіфкооперація куплено білий пікейний костюм і морський картуз із золотим тавром невідомого яхт-клубу. У цьому одязі їполит Матвійович скидався на торгового адмірала-аматора. Постава його випросталася. Хода стала твердою.

— Ах! — говорив Бендер. — Високий клас! Якби я був жінкою, то робив би такому мужньому красеневі, як ви, вісім процентів знижки проти звичайної ціни. Ах! Ах! У такому вигляді ми можемо крутитися! Ви вмієте крутитися, Кисо?

— Товаришу Бендер, — морочив Вороб'янінов, — як же буде із стільцем? Треба довідатись, що з театром.

— Хо-хо! — заперечив Остап, танцюючи із стільцем у великому маврітанському номері готелю «Оріант». — Не вчіть мене жити. Я тепер злий. У мене є гроші. Але я великодушний. Даю вам двадцять карбованців і три дні на пограбування міста! Я — як Суворов!.. Грабуйте місто, Кисо! Веселіться!

І Остап, вихляючи стегнами, заспівав у швидкому темпі:

Вечірнй дзвін, вечірній дзвін,

Журбу і смуток сіє він.

Друзі без просипу пиячили