Дванадцять стільців - Євген Петрович Петров

— Один єврей приходить додому й лягає спати поруч своєї жінки. Раптом він чує — під ліжком хтось шкрябає. Єврей опустив під ліжко руку й питає: «Це ти, Джек?» А Джек лизнув руку і відповідає: «Це я».

Пасажири вмирають зо сміху, темна ніч закриває лани, з паровозної труби вилітають в'юнкі іскри, і тонкі семафори в світносяйних зелених окулярах сором'язно пролітають мимо, дивлячись поверх поїзда.

Цікава річ — смуга відчуження! У всі кінці країни біжать довгі важкі поїзди далекого сполучення. Всюди відкрита дорога. Скрізь горить зелений вогник — путь вільна. Полярний експрес підіймається до Мурманська. Зігнувшись і згорбившись на стрілці, з Курського вокзалу вискакує «Перший — К», прокладаючи шлях на Тіфліс. Далекосхідний кур'єр обгинає Байкал, повним ходом наближаючись до Тихого океану.

Муза далеких мандрів вабить людину. Вже вирвала вона панотця Федора з тихої повітової оселі і кинула в невідь-яку губернію. Уже і колишній предводитель дворянства, а нині діловод загсу Іполит Матвійович Вороб'янінов вражений у саме нутро своє і задумав чорт зна що таке.

Носить людей по країні. Один за десять тисяч кілометрів од місця служби знаходить собі осіянну наречену. Другий у гонитві за скарбами кидає поштово-телеграфне відділення і, наче школяр, біжить на Алдан. А третій так і сидить собі вдома, любовно погладжуючи спілу грижу і читаючи твори графа Саліаса, куплені замість карбованця за п'ять копійок.

Другого дня після похорону, порядкування яким люб'язно взяв на себе трунних справ майстер Безенчук, Іполит Матвійович пішов на службу і, виконуючи покладені на нього обов'язки, зареєстрував власноручно смерть Клавдії Іванівни Пєтухової, п'ятдесяти дев'яти років, хатньої господарки, безпартійної, з місцем мешкання в повітовому місті N і родом з дворян Старгородської губернії. Тоді Іполит Матвійович попросив собі законну двотижневу відпустку, дістав сорок один карбованець відпускних грошей і, попрощавшись із співробітниками, рушив додому. По дорозі він завернув до аптеки.

Провізор Леопольд Григорович, якого свої і друзі називали Ліпа, стояв за червоним лакованим прилавком, оточений молочними банками з отрутою, і нервово продавав своячениці брандмейстера «крем Анго проти загару і ластовиння, надає виняткової білості шкірі». Своячениця брандмейстера, однак, просила «пудру Рашель золотавого кольору, надає тілу рівний, недосяжний в природі загар». Але в аптеці був тільки крем Анго проти загару, і боротьба таких протилежних продуктів парфюмерії точилася півгодини. Переміг все-таки Ліпа, продавши своячениці брандмейстера губну помаду і клоповар — прилад, побудований за принципом самовара, але формою подібний до лійки.

— Що ви хотіли?

— Засоби для волосся.

— Для рощення, знищення, фарбування?

— Яке там рощення! — сказав Іполит Матвійович. — Для фарбування.

— Для фарбування є прекрасна річ «Титанік». Дістали з митниці. Контрабандний товар. Не змивається ні холодною, ні гарячою водою, ні мильною піною, ні гасом. Радикальний чорний колір. Флакон на півроку коштує три карбованці дванадцять копійок. Рекомендую як доброму знайомому.

Іполит Матвійович покрутив у руках квадратний флакон «Титаніка», глянув, зітхнувши, на етикетку і виклав гроші на прилавок.

Іполит Матвійович повернув додому і з почуттям огиди став поливати голову і вуси «Титаніком». У квартирі пішов сморід.

По обіді сморід розійшовся, вуса обсохли, злиплись, і їх ледве можна було розчесати. Виявилось, що радикальний чорний колір мав трохи зеленавий відблиск, але фарбувати вдруге було уже ніколи.

Іполит Матвійович витяг з тещиної шкатулки найдений ним напередодні список коштовностей, перелічив усю готівку, зачинив квартиру, сховав ключі в задню кишеню, сів на прискорений № 7 і поїхав до Старгорода.

Розділ V

Великий комбінатор

О пів на дванадцяту з північного заходу, з боку села Чмаровки, до Старгорода ввійшов молодий чоловік років двадцяти восьми. За ним біг безпритульний.

— Дядю, — весело кричав він, — дай десять копійок! Молодий чоловік витяг з кишені нагріте яблуко і подав його безпритульному, але той не відходив. Тоді пішоходець спинився, іронічно глянув на хлопця і тихо сказав:

— Може, тобі дати ще ключа від квартири, де гроші лежать?

Безпритульний, що зарвався не в міру, зрозумів усю безпідставність своїх претензій і лишився позаду.

Молодий чоловік збрехав: не мав він ні грошей, ні квартири, де вони могли б лежати, ні ключа, яким можна було б квартиру відчинити. Він не мав навіть пальта. У місто молодий чоловік увійшов у зеленому в талію костюмі. Його могутню шию кілька разів огортав старий вовняний шарф, на ногах лакові штиблети із замшевим верхом апельсинного кольору. Шкарпеток під штиблетами не було. У руці молодий чоловік держав астролябію.

«О баядерка, ті-рі-рім, ті-рі-ра!» — заспівав він, підходячи до привозного ринку.

Тут для нього найшлось чимало діла. Він втиснувся в шерег продавців, що торгували на розвалі, виставив уперед астролябію і серйозним голосом почав кричати:

— Кому астролябію?! Продається дешево астролябія! Для делегацій і жінвідділів знижка.

Несподівана пропозиція довгий час не викликала попиту. Делегації хатніх господарок цікавились більше дефіцитними товарами і стовбичили біля мануфактурних яток. Мимо продавця астролябії уже двічі пройшов агент Старгуброзшуку. Але астролябія ні в якій мірі не схожа була на вкрадену вчора з канцелярії Маслоцентру друкарську машинку, отже, агент перестав магнетизувати молодого чоловіка очима й одійшов геть.

До обіду астролябію було продана слюсареві за три карбованці.

— Сама міряє, — сказав молодий чоловік, передаючи астролябію покупцеві, — аби було що міряти.

Позбувшись хитрого інструмента, веселий молодий чоловік пообідав у їдальні «Куточок смаку» і пішов оглядати місто. Він проминув Радянську вулицю, вийшов на Червоноармійську (колишня Велика Пушкінська), перетяв Кооперативну і знову опинивсь на Радянській. Але це була вже не та Радянська, яку він пройшов: у місті було дві Радянські вулиці. Немало подивувавшись із цього, молодий чоловік опинився на вулиці Ленських подій (колишній Денисівській). Біля гарного двоповерхового особняка № 28 з вивіскою:

СРСР, РРФСР

2-Й БУДИНОК СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

СТАРГУБСТРАХУ

молодий чоловік зупинився, щоб прикурити у двірника, що сидів на камінній лаві при воротях.

— А що, батьку, — спитав молодий чоловік, затягнувшись, — наречені у вас в місті є?

Старий двірник анітрохи не здивувався.

— Кому й кобила наречена, — відказав він, охоче пристаючи до розмови.

— Ніяких запитань більше не маю, — швидко проказав молодий чоловік.

І одразу ж поставив нове запитання:

— У такому домі та без наречених?

— Наших наречених, — заперечив двірник, — давно на тому світі з ліхтарями шукають. У нас тут державна богадільня: старі баби живуть на повному пенсіоні.

— Розумію. Це котрі ще до історичного матеріалізму народилися?

— Це таки правда. Коли народились, тоді й народились.

— А в цьому домі що було до історичного