Герой передмістя - Іван Степанович Керницький

народній приятелю, перейдемо, але аж історія оцінить наші заслуги, не сучасне покоління!.. А втім, зраджу тобі один секрет: між нами, то значить між мною і паном Коґутом, була тиха умова, джентльменський, так сказати, договір. Ми поговорили собі по душам, і я перший заявив, що зрікаюся того всього гармидеру і слави в його користь. Знаєш, я мав перед тим шпіцлем один моральний довг ще з того часу, коли він на Зелені Свята не арештував мене, повіривши на слово, що я йду грати футбол. З того саме часу мене все муляло тут, всередині, що я не в порядку, і я довго ждав нагоди, щоб сквитуватись з ним. Ну, і сквитувався, слава Богу!

Реванш пана Коґута

Так, ви маєте повне право спитати мене: «Скажи нам, чоловічку добрий, коли і як твій «неоцінений пан інструктор» мав змогу вчитися, студіювати, якщо він безперестанку або робив революцію, або сидів у криміналі, а коли не робив революції й не сидів у криміналі, то воював з котами, копав м’яча, чи водив дівчат на рандки, чи, врешті, ходив «слідами Шерлока Голмса?»

Тут мушу вам пригадати, що була колись у Львові спеціяльна категорія студентів, зокрема тих, що робили революцію, які лише «записувались» на університет, і то звичайно на право, а поза тим не сушили собі голови жадними студіями, маючи на цій голові, як їм тоді здавалося, трохи важливіші справи: боротьбу з чотирма окупантами і визволення України з ворожого ярма.

Були, правда, між ними і вийняткові хлопці, які час від часу показувались для фасону на викладах і навіть пробували деколи складати іспити, але пан Макс до таких «куйонів» не зачислявся.

Зате ж, в ім’я правди, мушу тут відмітити, що мій неоцінений пан інструктор був сталим учасником славних тоді, а іноді доволі бурхливих студентських віч та викладів, що відбувалися на «Бесіді» чи в Українському Академічному Домі.

Не раз, бувало, вернувшись поночі з такого віча, говорив із захватом:

— Ох, брате Соловію, нині була палка дискусія: от і напарили ж ми одного сельроба!

Або:

— А нині кацапи вікнами тікали!

Якраз під час одної палкої дискусії над доповіддю модного тоді поета-трибуна — про волюнтаризм і Фридриха Ніцше, обскочила Академічний Дім тайна і умундурована поліція, забрала коло вісімдесяти хлопців, навантажила ними аж три «буди» і повезла на вулицю Лонцького, число 4.

Між арештованими попався, очевидно, і пан Макс. Він хоч і пробував «втратити контакт» із ворогом і вискочив був через вікно на подвір’я, то, на жаль, просто в руки двом хатракам. Під час вовтузні та обосторонньої виміни стусанів шпіцлі зовсім подерли на ньому маринарку і привезли його до арешту в самій сорочці.

Був початок листопада, надходили холодні й мрячні дні, але в спільній камері, куди напхано хлопів, як оселедців, холоду не відчувалось і без сорочки.

Побіч пана Макса на голій дерев’яній причі примостився з своїм барахлом студент ветеринарії Потішко, дуже кольоритна постать на терені Акадбуди, і з цього титулу варто йому присвятити трошки місця, хоч би з огляду на ту знамениту камізольку, яку він продав був панові Максові.

Отже, той Потішко завжди чимось гандлював: як не «купонами» на убрання, то бритвами, як не бритвами, то милом і жилетками, або іншими тоалетними предметами, необхідними в кавалерському побуті…

А як не мав уже чим промишляти, то просто наймався за когось із друзів сидіти в криміналі.

«Твердиню вивротовців з ОУН» — як охрестила польська преса Український Академічний Дім, поліція завжди мала в своїй ласкавій опіці і сливе щотижня робила в ньому несподівані обшуки та ревізії, які перед 1-им Листопада та Зеленими Святами були, звичайно, сподівані й очікувані нашим студентством.

Така «візита» відбувалася приблизно так.

Кордон поліції обскакував довкола Академічний Дім. а пан комісар з кількома тайними йшов з поверху на поверх з готовим списком деліквентів, і читав уголос:

«Витвицький — на коридор! Коссак — на коридор! Старух — на коридор!» І так далі, в азбучному порядку.

А бувало ж нераз таке, що той самий Старушисько чи хтось інший мав якраз завтра іспит, чи стрічу з дівчиною, чи якусь важливу організаційну справу, і йому аж ніяк не всміхалося мандрувати до буцигарні.

Тоді звертався за виручкою до Потішка:

— Ти, хло, вийди за мене на коридор.

— П’ятка! — діловим тоном відповідав кремезний ветеринар, простягаючи руку.

Починався короткий торг, деколи доброму другові Потішко спускав таксу і на три злоті, брав щось на завдаток і виходив на коридор за того чи іншого приятеля. Завжди мав напоготові, під руками, спакований коц, малу подущину — «яська», рушник, мило і чисту пару білизни на зміну.

Пан комісар дуже там не придивлявся, хто виходить і за кого, аби йому рахунок «штимував». Під час більших та частіших облав Потішко майже не вилазив із Бриґідок: тільки виручить одного товариша, а вже йде кіблювати за іншого. Його знали, як злий ґрейцар, всі «клявіси» і нераз, бувало, говорили:

— Пане Потішко, з кого ви робите вар’ята — з поліції чи з себе самого?

— Ех, як звав, так звав, аби щось дав, — казав наш ветеринар з нахилом до торгівлі.

Так якось дивно склалося, що під час останнього рейду на Академічний Дім поліція забрала Потішка не на чужий рахунок, а таки на його власний. Просто кого зловили, того тягли до «буди» без перебору. Все ж таки сталий тюремний бувалець і тепер вспів якось захопити свій стандартний баґаж — коц і подущину і розгосподарився на прічі з цілим маєтком, в той час коли товариші по недолі спали, як то кажеться, на кулаці.

Та Потішко не почував себе надто щасливим, маючи такі вигоди, радше навпаки — завжди погідну, нескаламучену жадними турботами його душу обгорнув тепер якийсь туск, як пише Василь Стефаник.

— Гляньте-но, панове-товариство, як Потішко сумує, що мусить сидіти сам за себе, — сказав хтось, чи не небіжчик І Івась Витвицький, знаний, між іншим, з того, що винайшов сентенцію: «Україна, то є Україна, а бульба, то є бульба».

— Дайте йому котрий п’ятку, бо хлоп помре з жалю! — порадив мій неоцінений пан інструктор.

В камері панувала безжурна, навіть весела атмосфера, хлопці знали, що