Дванадцять стільців - Євген Петрович Петров

— Перекупникові, — одказав він.

— Адреса?

— Я його вперше на віку бачив.

— Уперше на віку?

— Їй-богу.

— Набив би я тобі рило, — мрійно повідомив Остап, — тільки Заратустра не дозволяє. Ну, іди к чортовій матері!

Паша Емільович запобігливо всміхнувся і почав одходити.

— Ну ти, жертва аборту, — згорда сказав Остап, — оддай кінці, не відчалюй. Перекупник який із себе, блондин, брюнет?

Паша Емільович докладно почав пояснювати. Остап уважно його вислухав і закінчив інтерв'ю словами:

— Це, безперечно, до пожежної охорони не стосується. У коридорі до Бендера, що збирався вже йти, підійшов сором'язний Альхен і дав йому червінця.

— Це сто чотирнадцята стаття Карного кодексу, — сказав Остап, — хабар службовій особі під час виконання службових обов'язків.

Але гроші взяв і, не попрощавшись з Олександром Яковичем, рушив до виходу. Двері, обладнані могутнім приладом, з натугою розчинилися і дали Остапові під зад стусана півтори тонни вагою.

— Удар стався, — сказав Остап, потираючи ушкоджене місце, — засідання триває далі!

Розділ ІХ

Де ваші локони?

Поки Остап оглядав 2-й будинок Старсоцзабезу, Іполит Матвійович, вийшовши з двірницької і відчуваючи холод на голеній голові, рушив вулицями рідного міста. Бруком бігла ясна весняна вода. З дахів без упину линули тріскотнява і цокіт діамантових крапель. Горобці полювали на гній. Сонце сиділо на всіх дахах. Золоті битюги нарочито голосно гриміли копитами на голому бруку і, опустивши вниз вуха, із задоволенням прислухались до власного стукоту. На вогких телеграфних стовпах щулились мокрі об'яви з розплилими літерами: «Навчаю грати на гітарі за цифровою системою» і «Даю лекції суспільствознавства для вступу в народну консерваторію». Взвод червоноармійців у зимових шоломах перетинав калюжу, що починалася біля магазину Старгіко і тяглася аж до будинку губплану, фронтон якого був прикрашений гіпсовими тиграми, перемогами і кобрами.

Іполит Матвійович ішов, цікаво поглядаючи на зустрічних перехожих. Він, що прожив у Росії все життя і революцію, бачив, як ламався, перелицьовувався і мінявся побут. Він звик до цього, але виявилось, що звик він тільки в одному пункті земної кулі — в повітовому місті N. Приїхавши в рідне місто, він побачив, що нічогісінько не розуміє. Йому було ніяково і дивно, немовби і справді він був емігрант і щойно приїхав з Парижа. Колись, проїжджаючи містом в екіпажі, він неодмінно зустрічав знайомих або ж відомих йому в обличчя людей. Нині він пройшов уже чотири квартали по вулиці Ленських подій, але знайомі не стрічались. Вони зникли, а може, постаріли так, що їх і не пізнати, а може, зробились непізнаваними, бо носили інший одяг, інші капелюхи. Може, вони змінили свою ходу. В усякому разі, їх не було.

Іполит Матвійович ішов блідий, холодний, розгублений. Він зовсім забув, що йому треба розшукувати житловідділ. Він переходив з тротуару на тротуар і звертав у провулки, де розгнуздані битюги вже навмисне стукали копитами. У провулках було більше зими і де-не-де траплявся підгнилий лід. Усе місто було іншого кольору. Сині будинки стали зеленими, жовті — сірими, з каланчі зникли бомби, по ній не ходив уже пожежник, і на вулицях було куди шумніше, ніж це пам'ятав Іполит Матвійович.

На Великій Пушкінській Іполита Матвійовича здивували ніколи не бачені ним у Старгороді рейки і трамвайні стовпи з дротами. Іполит Матвійович не читав газет і не знав, що на Перше травня в Старгороді збираються відкрити дві трамвайні лінії: Вокзальну і Привозну. То здавалось Іполитові Матвійовичу, що він ніколи не покидав Старгорода, то Старгород уявлявся йому місцем цілком незнайомим.

Заглиблений у такі думки, він дійшов до вулиці Маркса і Енгельса. У цьому місці до нього повернулося дитяче відчуття, що от-от з-за рогу двоповерхового будинку з довгим балконом неодмінно має вийти знайомий. Іполит Матвійович навіть спинився чекально. Але знайомий не вийшов. Спочатку з-за рогу вигулькнув скляр з ящиком бемського скла і буханцем замазки мідного кольору. Виринув з-за рогу Джигун у замшевій кепці із шкіряним жовтим козирком. За ним вибігли діти, школярі першого ступеня, з книжками в ремінцях.

Раптом Іполит Матвійович відчув жар у долонях і прохолоду в животі Просто на нього йшов незнайомий громадянин з добрим лицем, несучи стілець, немов віолончель. Іполит Матвійович, на якого несподівано напала гикавка, вдивився і одразу пізнав свій стілець.

Так! Це був гамбсівський стілець, оббитий потемнілим у революційних бурях англійським ситцем у квіточках, це був горіховий стілець із гнутими ніжками. Іполит Матвійович відчув себе так, ніби йому стрельнули в ухо.

— Точити ножі, ножиці, бритви правити! — закричав поблизу баритональний бас.

І одразу ж долинуло тонкою луною:

— Паяємо, лагодимо!

— Московська гайзета «Звестие», журнал «Смехач», «Красная нива»!..

Десь угорі зі дзвоном вибили скло. Потрясаючи місто, проїхав вантажний автомобіль млинбуду. Засвистів міліціонер. Життя кипіло і било через край. Не можна було гаяти час.

Іполит Матвійович стрибком леопарда наблизився до обурливого незнайомця і мовчки смикнув стілець до себе. Незнайомий смикнув стілець назад. Тоді Іполит Матвійович, тримаючись лівою рукою за ніжку, почав щосили відривати товсті пальці незнайомого від стільця.

— Грабують, — пошепки сказав незнайомий, тримаючись за стілець ще міцніше.

— Дозвольте, дозвольте, — мурмотів Іполит Матвійович, намагаючись відклеїти пальці незнайомого.

Почав збиратися натовп. Чоловіка зо три вже стояло поблизу, з надзвичайною цікавістю стежачи за розвитком конфлікту.

Тоді обидва боязко оглянулись і, не дивлячись один на одного, але не випускаючи стільця з чіпких рук, швидко пішли вперед, немов нічого й не сталося.

«Що ж це таке?» — очманіло думав Іполит Матвійович.

Що думав незнайомий, не можна було збагнути, але хода у нього була вельми рішуча.

Вони йшли швидше і швидше і, угледівши в глухому завулкові пустир, засипаний щебенем і будівельними матеріалами, немов по команді, повернули туди. Тут сили Іполита Матвійовича збільшились учетверо.

— Дозвольте ж! — закричав він, не соромлячись.

— Про-о-бі! — ледве чутно скрикнув незнайомий.

І що руки обом заклякли на стільці, вони почали штурхати один одного ногами. Чоботи незнайомого були з підковами, і Іполитові Матвійовичу спочатку щедро влетіло. Але він швидко пристосувався і, стрибаючи то вправо, то вліво, немов танцював краков'як, ухилявся від ударів супротивника і намагався вразити ворога в живіт. У живіт влучити йому не пощастило, бо заважав стілець, але зате він влучив у колінну чашечку сопротивника, після чого той міг брикатись тільки лівою ногою.

— О господи! — зашепотів незнайомий.

І тут Іполит Матвійович побачив, що незнайомий, який у найнахабніший спосіб украв його стілець, не хто інший, як священик церкви Фрола і Лавра — панотець Федір Востриков.

Іполит Матвійович отетерів.

— Батюшка! —