Заборонені чари - Олег Євгенович Авраменко

— Ні, не передумав, — відповів Флавіан. — Хоч ви зі Стоїчковим обійшлися зі мною по-свинськи, своїх слів я назад не беру.

— Флавіане, зрозумій…

— Я розумію, Стеніславе. У мене був час про це подумати, і я думав — спершу сам, потім радився з сестрою, потім знову думав сам… так і не зміг заснути. — Він зітхнув. — Мушу визнати, що на твоєму місці вчинив би так само. Хоча це мене мало втішає. Я стільки років мріяв про Маріку, лише про неї, не звертав уваги на інших дівчат… Але годі сентиментів. Я готовий прийняти Маріку та її рідних. У Флорешті про них подбають. А що далі?

— Влаштуємо Послідовникам пастку. Спробуємо захопити бодай одного живцем.

— Гарна думка, — схвалив Флавіан. — Тільки тоді нам знадобиться підмога.

— Певно, що знадобиться. Викличемо всіх членів Ради, а в разі потреби залучимо до справи ще з десяток надійних, гідних довіри людей…

Стен зробив паузу. Якраз цієї миті він уловив слабку думку від Аліси. Вона повідомляла, що вони з сером Генрі вже готові йти до нього. Він попросив зачекати ще хвилину, а потім приходити.

— Отже, так, — квапливо продовжив Стен. — Зараз тут буде Марічин батько. Я б дуже хотів, щоб при нашій зустрічі було якомога менше людей.

— Розумію тебе, — сказав Флавіан і підійшов до ліжка, де лежала Маріка.

Він легко підняв її і, як на Стенів погляд, надто вже міцно пригорнув до себе. Маріка щось промимрила вві сні, зручніше влаштувалася на Флавіанових руках і затихла.

— Не впустиш? — занепокоєно спитав Стен.

— Та тут нічого впускати, — з удаваною недбалістю відповів Флавіан.

— От і добре. Віднеси її до Флорешті й зачекай там, я тебе покличу. А тим часом розбуди Стоїчкова й решту наших. Нехай вони будуть готові.

— Так і зроблю.

З Марікою на руках Флавіан ввійшов у шафу, ступив під золоту арку й розчинився в білій імлі. А секунд за десять почувся стукіт у вхідні двері.

— Можна? — пролунав приглушений голос Аліси.

— Так, — сказав Стен.

Двері відчинились, і до кімнати ввійшла Аліса, а слідом за нею — сивий чоловік старший шістдесяти років, середнього зросту, стрункий, з гордовитою аристократичною поставою, молодявий на вигляд, сповнений сил та здоров’я. В усій його зовнішності не було навіть натяку на те, що зовсім недавно він страждав на смертельну хворобу.

Якийсь час чоловік мовчки розглядав Стена. А Стен дивився на нього й дедалі більше переконувався, що Маріка швидше вдалась у свого батька, ніж у їхню матір. Якщо її схожість з княгинею Ілоною була якоюсь невловною і виявлялася здебільшого в манері ходити, говорити, в жестах, у погляді, в міміці, то від батька Маріка успадкувала свої ясно-сині очі, високе чоло, форму носа та рота, витончені риси обличчя і, мабуть, своє дивовижне золотаве волосся — у сивині сера Генрі не було помітно жодного темного пасма, це була сивина блондина…

— Добрий вечір, ґаздо Стеніславе, — нарешті промовив сер Генрі. Слованською він говорив з дуже сильним акцентом, але цілком розбірливо. — Я багато разів намагався уявити нашу першу зустріч. Проте не думав, що це відбудеться за таких обставин.

— Моє шанування, сер Генрі, — відповів Стен. І поквапився додати: — За Маріку не турбуйтеся. Вона в безпечному місці, і я пропоную вам приєднатися до неї. Аліса вже пояснила, що доведеться залишити Норвік? Надовго, а може, й назавжди.

— Так, пояснила, — сказав сер Генрі з тихим зітханням. — Власне, я й так був до цього готовий. Мені, за великим рахунком, однаково, де доживати решту життя, лише б Маріка була зі мною.

„Та вже ж!“ — подумав Стен без тіні злості чи роздратування.

— Отже, починаємо збирати речі? — запитала Аліса.

— Можна починати, — кивнув Стен. — Швидко, але без метушні, щоб не насторожити Послідовників. Вони нічого не повинні запідозрити… І щоб ніхто не зміг повідомити їх про наші приготування. — Він знову звернувся до сера Генрі: — Скільки в замку слуг?

— Наразі жодного.

— Як це?!

Сер Генрі слабко посміхнувся:

— У нас інші часи, інші звичаї, ґаздо Стеніславе. Нині слуги — дуже дороге задоволення. Вдень у Норвіку є нахожа прислуга, а постійно тут мешкають лише троє: дворецький Браєн, його жінка Матильда — економка та кухарка, а також мій камердинер Джордж. У Браєна та Матильди сьогодні вихідний, і вони вирішили навідати дочку. А півтори години тому Джорджеві зателефонувала дружина його меншого брата Шона. Вона повідомила, що Шон потрапив у аварію й попросила приїхати до лікарні. Звичайно, я відпустив його. От так і вийшло, що ми лишилися самі.

Стен замислився. А тим часом Аліса розвинула бурхливу діяльність, стала вигрібати з шаф та комода свої речі й складати їх на ліжку. Серед іншого, там була купа білизни, і Стен піймав себе на тому, що з якоюсь нездоровою допитливістю розглядає її. Він поспіхом відвів очі й запитав у сера Генрі:

— А вам не здається це підозрілим?

— Особисто мені здається, — озвалася Аліса, не припиняючи складати речі. — Проте я не думаю, що старий Джордж є шпигуном Послідовників. Мабуть, вони навмисно обрали цей день, коли Браєн з Матильдою вільні, щоб було менше свідків. А потім виманили Джорджа — і взагалі позбулися свідків.

— Я теж так вважаю, — сказав сер Генрі.

Стен недбало знизав плечима.

— У такому разі, Послідовники зробили нам послугу. Нам не треба дбати про безпеку слуг, ми можемо спокійно готувати засідку.

— І спокійно збиратися, — додала Аліса. — Стеніславе, чи є обмеження на