Місто кісток - Кассандра Клер

Алек накинувся на неї блискавично швидко. В голові загуло. Дівчина боляче вдарилася потилицею об стіну.

– Ніколи, ніколи більше такого не кажи, – прошепотів він побілілими губами, – я вб’ю тебе. Клянусь ангелом, я вб’ю тебе!

Він міцно стиснув її руки. Клері зойкнула від болю. Алек закліпав, наче щойно прокинувся, і відпустив її, гарячково забравши руки, наче її шкіра опалила його. Юнак мовчки розвернувся і швидко пішов назад, у лазарет, хитаючись, мов п’яний.

Клері потирала зболені руки і дивилася йому вслід, спантеличена тим, що зробила. «Молодець, Клері! Ти заставила його зненавидіти тебе».

Клері варто було би зараз лягти і заснути, але, незважаючи на страшенну втому, не спалося. Тоді вона витягла з наплічника етюдник і почала малювати, підперши блокнот колінами. Повільні штрихи: ліпнина на обшарпаному фасаді вампірського готелю – ґаргулья з виряченими очима. Потім пустельна вулиця, самотній ліхтар, жовта пляма світла під ним. А на межі освітленого простору – розмитий силует. Клері зобразила Рафаеля у білій закривавленій сорочці, зі шрамом поперек горла. Потім намалювала Джейса, що стоїть на даху готелю і безстрашно дивиться вниз з висоти в десять поверхів, наче ця відстань до землі кидала йому виклик. Мов не було нічого такого, що він не зміг би заповнити вірою у власну невразливість. Наче у своєму сні, Клері домалювала крила, що красиво вигиналися за його плечима, як у статуї ангела з Міста Кісток.

Наприкінці Клері спробувала намалювати маму. Дівчина казала Джейсові, що, побачивши руни в Сірій книзі, не відчула в собі жодних змін. Тепер, намагаючись уявити обличчя матері, вона зрозуміла, що її спогади про Джоселін змінилися. Вона бачила тонкі білі шрами, що сніжинками вкривали мамині плечі та спину.

Клері з болем усвідомила, що той образ мами, який вона бачила все своє життя, був фальшивкою. На очах запекли сльози, вона відклала етюдник під подушку.

Пролунав обережний стукіт у двері. Дівчина витерла сльози:

– Заходьте.

Це був Саймон. Через свої переживання Клері навіть не помітила, як жахливо він виглядав. Немитий, у брудному рваному одязі, з розкуйовдженим волоссям, він невпевнено стояв у дверях.

Клері швидко відсунулась, звільнивши хлопцю місце на ліжку. Вона не бачила в цьому нічого незвичного: вони з дитинства залишалися одне в одного в гостях, будували з ковдр намети і фортеці, а коли подорослішали, то цілими ночами читали комікси.

– Знайшов окуляри… – зауважила Клері.

Одне скельце було тріснуте.

– Уявляєш, вони були в кишені. У кращому стані, ніж я думав… Доведеться нашкрябати кілька подяк виробникам. – Він обережно присів біля Клері.

– Годж тебе підлікував?

Саймон кивнув:

– Так. Усе одно болить так, ніби мене арматурою обробили. Зате перелому й сліду нема. – Він підвів голову. Крізь розбиті окуляри на неї дивилися знайомі очі – темні і серйозні, та ще з такими віями, які хлопцям не дуже й потрібні, а дівчата за них могли б і вбити. – Клері, ти тоді повернулася за мною… незважаючи на ризик…

– Не треба. – Клері ніяково підняла руку. – Ти зробив би для мене те саме.

– Звичайно. Ось так між нами було завжди. – Він говорив без будь якої зарозумілості чи претензійності.

– В сенсі?

Саймон заговорив таким тоном, наче пояснював очевидне:

– Я завжди потребував тебе більше, ніж ти мене.

– Нісенітниця! – обурилася Клері.

– Ні, не нісенітниця, – спокійно заявив Саймон. – Здавалося, що ти ніколи нікого не потребувала. Ти завжди така… самодостатня. Все, що тобі потрібно, – це олівці і твої уявні світи. Часто траплялося, що мені доводилося повторювати одне і те саме по шість-сім разів. А тоді ти поверталася до мене і дивно всміхалася, забувши геть усе, про що ми говорили. Але я ніколи не сердився. Краще половина твоєї уваги, ніж будь-чия повністю.

Клері спробувала взяти його за руку, схопила за зап’ястя. Вона відчувала його пульс.

– У своєму житті я любила лише трьох людей: маму, Люка і тебе. Маму і Люка я втратила. Навіть не думай, що ти для мене не важливий.

– Моя мати каже, що кожному для самовдосконалення потрібно тільки троє людей, на яких можна покластися. – Саймон намагався поводитися невимушено, але під кінець фрази його голос зірвався. – Вона каже, що ти достатньо самовдосконалена.

Клері співчутливо всміхнулася:

– А якими ще мудрими словами вона мене називає?

Саймон криво посміхнувся їй у відповідь:

– Давай не будемо про це.

– Несправедливо мати від мене секрети!

– Життя взагалі несправедливе!

Незабаром вони вляглися один біля одного, як у дитинстві, плечем до плеча – через різницю в зрості її ступня була трохи нижче, аніж його коліно, – і розмовляли, дивлячись у стелю. Ця звичка збереглася