Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт

смертної плоті; знов запрагнувши уникнути своєї долі, він притьма кинувся тікати вузьким сувоєм узбережжя, що простягнувся між вогнем і водою. Проте він устиг пробігти лише кілька кроків, коли саламандра, зайшовшись огненним ревом, помчала йому навперейми, перехопила й погнала просто до полум’я, жаско хльостаючи своїм, схожим на драконячий, хвостом, з якого злітали цілі зливи іскор. Не міг астролог обернутися обличчям до саламандри й думав лише про те, що варто йому увійти в полум’я, як воно поглине його, наче аркуш паперу. Однак у стіні вогню виникло щось на кшталт отвору, язики полум’я вигнулися, утворивши аркаду, і, гнаний саламандрою, звіздар зі своїми супутниками пройшов огненним коридором й опинився в попелястому краї, де усе було сповите серпанком низько навислого диму та пари. 

Тут саламандра доволі насмішкувато зауважила: 

— Не хибно, о Нушейне, витлумачив ти зорі свого гороскопу. А зараз твоя подорож добігає кінця, і більше ти не потребуватимеш послуг проводиря. 

По цих словах вона покинула його, зникнувши, ніби згашене полум’я у димному повітрі. 

Нушейн, залишившись стояти в нерішучості, побачив перед собою білі сходи, які підносилися вгору поміж хиткими клубами диму. Позаду нього, наче височезний фортечний вал, здіймалася суцільна стіна полум’я, а обабіч, щомиті мінячись, кужелився дим, набираючи форм демонічних постатей та облич, які загрозливо сунули на нього. Астролог почав спинатися сходами нагору, а постаті, страхітливі, як чарівникові фамільяри, збиралися під ним та навколо нього і, не відстаючи, слідували за ним, поки він сходив угору, тож Нушейн не насмілювався зупинитися чи відступити назад. Він сходив високо вгору в тій чадній імлі, аж несподівано натрапив на відкритий портал сірокам’яного дому, що підносився у неозору височінь і простирався в неосяжну широчінь. 

 

Не самохіть, а гнаний тлумищем димних постатей, пройшов астролог із супутниками у портал того дому, що складався з довгих порожніх залів, які звивалися, ніби вигини спіральної морської мушлі. Там не було ані вікон, ані ламп, одначе здавалося, немов у повітрі було розчинене й розсіяне світло яскравих срібних сонць. Утікаючи від переслідування пекельних примар, звіздар пройшов звивистими залами і зрештою потрапив до внутрішнього чертогу, в якому був ув’язнений самий простір. У центрі в мармуровому кріслі сиділа випростана, мовчазна та нерухома постать колосальних розмірів, убрана в мантію з каптуром. А перед постаттю на чомусь на кшталт столу лежала велетенська розгорнута книга. 

Нушейна пройняв той святобливий жах, який відчуває людина, опинившись у присутності одного з верховних демонів або божеств. Побачивши, що фантоми-переслідувачі пощезли, звіздар зупинився на порозі, адже неосяжність чертога, безмежного, як безодня між світами, викликала у нього запаморочення. Він бажав відступити, але від істоти в каптурі долинув голос, який стиха, наче голос з найпотаємніших глибин його власного розуму, промовив: 

— Я є Верґама, чиє інше ім’я — Доля; Верґама, чиє ймення ти так невігласно призивав всує, як то люди зазвичай роблять, взиваючи до своїх оповитих покровами таїни володарів; Верґама, який покликав тебе в ту подорож, яку рано чи пізно, в той чи інший спосіб мусить здійснити кожна людина. Підійди ближче, о Нушейне, та почитай трохи з моєї книги. 

Астролога немовби незримою рукою потягло до столу. Схилившись над ним, він побачив, що велетенська книга була розгорнута посередині, і сторінки її рясно вкривали накреслені чорнилом різноманітних кольорів незчисленні знаки, які зображали людей, богів, риб, чудовиськ, тварин, сузір’я та безліч інших істот і речей. Наприкінці останнього рядка на сторінці праворуч, там, де залишалося трохи вільного місця для ще кількох написів, Нушейн побачив ієрогліф, який зображав рівносторонній трикутник зірок, як той, що нещодавно з’явився був у безпосередній близькості до сузір’я Пса; нижче від того трикутника були накреслені ієрогліфи мумії, водяника, баржі та саламандри, які достоту нагадували знаки, що з’являлися в його гороскопі й щезали з нього, і тих проводирів, які привели його до дому Верґами. 

— У моїй книзі, — мовила постать у каптурі, — записано й збережено знаки усіх речей. Усі зримі форми на початку були лише символами, які я накреслив своєю рукою; наприкінці усі вони існуватимуть лише як письмена моєї книги. Лише до пори виступають вони на передній план, набираючи того, що знане як матеріальність… То був я, о Нушейне, хто розмістив у небесах ті зорі, що провістили твою подорож; то був я, хто послав до тебе трьох проводирів. І, виконавши своє призначення, всі ці речі обернулися на ніщо, стали, як і раніше, лише знаками, накресленими на сторінках моєї книги. 

На якийсь час Верґама замовк, і до чертога повернулася безмежна тиша, а розум Нушейна охопив безмірний подив. А тоді істота в каптурі попровадила далі: 

— Недовгий час був серед людей той, кого звали астрологом Нушейном, а разом із ним були пес Ансерат і негр Мозда, які розділяли з ним його мінливу долю… А вже незабаром я муситиму перегорнути сторінку, та перш ніж це зробити, повинен дописати на ній те, чому там належить бути. 

Нушейнові здалося, немов у чертозі здійнявся і з дивним зітханням промайнув повз нього вітер, хоч астролог і не відчув, щоб він обвіяв його своїм подихом. Але зорезнавець побачив, що шерсть Ансерата, який скулився коло самих його ніг, скуйовдилася від подуву вітру. А тоді перед його зачудованими очима пес почав дрібнішати та в’янути, неначе обпалений смертоносною магією: спочатку зменшився до розміру щура, потім став маленький, як миша, а тоді змізернів до розміру комахи, хоча й зберігав свою первісну форму. А потім крихітну істоту, зітхнувши, підхопив повів повітря й проніс її повз Нушейна, немов якусь мошку; й одразу після того звіздар зазирнув до книги й побачив у нижній частині правої сторінки ієрогліф у вигляді пса, що зненацька з’явився поруч ієрогліфа саламандри. І крім цього знаку від Ансерата не лишилось ані сліду. 

І знову подих вітру обвіяв чертог, не торкнувшись астролога, але розмаявши обірвану одежину Мозди, який припав до ніг свого господаря, немов благаючи про заступництво. Німий зіщулився, зсохся і, врешті-решт, обернувся на легку й тонку істоту, подібну до жука, за спиною якого надкрилками тріпотіло розторсане лахміття. І побачив Нушейн, що одразу за ієрогліфом пса з’явився ієрогліф одноокого негра; крім того знаку від Мозди не лишилось ані згадки. 

Тепер, ясно бачивши, яка лиха доля була йому призначена, Нушейн спробував утекти від Верґами. Астролог одвернувся від розгорнутої книги й побіг до дверей чертога, і рване яскраве вбрання тріпотіло навколо його ніг. Але, біжучи, почув він у вухах голос Верґами, який стиха промовив до нього: 

— Намарно опираються люди, прагнучи уникнути тієї долі, яка в кінці обертає їх на письмена. У моїй книзі, о Нушейне, є місце навіть для поганого астролога. 

І ще раз пролунало дивне зітхання вітру, і потік холодного повітря дмухнув на Нушейна-втікача; і зупинився він на півдорозі посеред неосяжного чертога, немов затриманий якою стіною. Лагідно дихнув вітерець на його худорляву довготелесу постать і здійняв угору сивіючі пасма його волосся та бороди, й легенько потягнув за сувій папірусу, який звіздар і досі тримав у руці. Його короткозорим очам здавалося, ніби чертог кружляє і надимається, нескінченно розширюючись. Піднесений у повітря, знову і знову обертаючись у запаморочливій коловерті, він уздрів постать у кріслі, що бовваніла над ним, стаючи дедалі вищою і вищою, аж поки сягнула космічного безміру. А тоді бог