Шістка воронів - Лі Бардуго

Вони вжили ще кількох запобіжних заходів і прив’язали охоронців до підніжжя кам’яної брили. Бідолах, мабуть, знайдуть раніше, аніж їм вдасться самотужки звільнитися.

— Ходімо, — мовив Джаспер, і вони перетнули внутрішній дворик у напрямку караульного приміщення. В арці були двері праворуч і ліворуч.

Хлопці обрали ті, що були праворуч, і обережно почали підійматися сходами. Хоча Джаспер не думав, що хтось лежатиме в засідці, вартовим могли наказати захищати механізм брами будь-якою ціною. Але кімната над аркою виявилася порожньою. Її освітлювало кілька гасових ламп, котрі стояли на столі, де поруч із купкою горіхів і тріснутих шкарлупок лежала розгорнута книга. Стіни були помережані вішаками з гвинтівками, — дуже дорогими гвинтівками, — і Джаспер припустив, що скрині на полицях були наповнені набоями. Ніде не було ані порошинки. Охайні фієрданці.

Більшість вільного місця в кімнаті займала довга лебідка. З кожного боку вона мала ручку, а навколо неї закручувалися товстими петлями ланцюги. Біля кожної ручки вони напиналися тугими спицями крізь прорізи в камені.

Вілан схилив голову набік.

— Гм.

— Мені не подобається цей звук. Щось не так?

— Я чекав, що тут будуть мотузки або канати, а не сталеві ланцюги. Якщо ми збираємося переконатися, що фієрданці не можуть відчинити браму, ми мусимо перерізати метал. — Але як нам тоді активувати Чорний Протокол?

— Це проблема.

Годинник Старійшин почав вибивати десяту годину.

— Я послаблю ланку, — запропонував Джаспер. — Пошукай напилок чи щось із гострим кінцем.

Вілан підняв угору великі ножиці з пральні.

— Цього достатньо, — сказав Джаспер. Мусило бути достатньо.

«У нас ще є час, — переконував себе стрілець. — Ми досі можемо це зробити». Джаспер сподівався, що на інших не чекали сюрпризи.

Можливо, Матаяс помилявся щодо Білого острова. Можливо, ножиці поламаються у Віланових руках. Можливо, Інеж зазнає невдачі. Чи Ніна. Чи Каз.

«Чи я. Можливо, я зазнаю невдачі».

Шість людей і тисяча варіантів, що цей безрозсудний план не спрацює.

31

Ніна

Б’Є ПІВ НА ДЕСЯТУ

Ніна дозволила собі кинути ще один швидкий погляд через плече й побачила, як вартові тягнуть Інеж убік. «Вона надзвичайно розумна. Інеж зможе подбати про себе».

Ці думки трохи заспокоїли дівчину, але вона мусила продовжувати рухатися. Очевидно, що вони з Інеж були удвох, і Ніна хотіла зникнути, перш ніж вартовий, котрий зупинив Інеж, зацікавиться й нею. Окрім того, зараз вона нічого не могла зробити для подруги, нічого, що б не виказало її й не зруйнувало все. Вона пірнула до орди гостей вечірки, скинула свою помітну мантію з кінського волосся й потягла її трохи за собою, а потім дозволила їй впасти й бути затоптаною натовпом. Убрання й надалі змушуватиме людей повертати голови, але тепер їй не доведеться перейматися великим червоним плюмажем, котрий одразу видавав її розташування.

Скляний міст виріс перед дівчиною миготливою аркою, котра мерехтіла в синьому світлі ліхтарів на його вістрях. Усі люди навколо неї сміялися й чіплялися одне за одного, підіймаючись вище над крижаним ровом — його поверхня сяяла під ними, схожа на майже ідеальне дзеркало. Ефект був запаморочливий і бентежний: здавалося, що її занадто тісні вишиті черевички пливуть у повітрі. Схоже було, наче люди довкола йдуть узагалі по нічому.

Знову з’явилося неприємне відчуття, що це місце, імовірно, було зведене за допомогою сили Творця в якомусь віддаленому минулому. Фієрданці стверджували, що всю цю конструкцію збудував бог або Сьондж Еґмонд — один зі святих, у жилах котрого, як вони вірили, текла фієрданська кров. А люди в Равці почали переосмислювати дива святих. Чи справді це були дива, чи просто робота талановитих гришників? Чи був цей міст подарунком Джела? А може, давнім продуктом рабської праці? Чи був Льодовий Двір збудований іще до того, як з’явилися Гриші, щоб стати для фієрданців справжніми монстрами?

У найвищій точці арки вона вперше змогла роздивитися Білий острів і внутрішнє кільце. Дівчина побачила вдалині, що острів оточений іще однією захисною стіною. Із цієї зручної позиції було видно, що стіна зведена у формі здоровенної потвори — гігантського крижаного дракона, котрий огинав острів і ковтав свій власний хвіст. Ніна здригнулася. Вовки, дракони, що далі? У равканських легендах чудовиська чекали, поки їх розбудить заклик героя. «Що ж, — подумала вона, — ми зовсім не герої. Сподіваймося, що потвора не прокинеться».

Спуск із моста виявився ще більш запаморочливим, і Ніна зраділа, коли її ноги знову торкнулися твердого білого мармуру. Розквітлі вишневі дерева й сріблясті платанові живоплоти стояли обабіч мармурової доріжки, а варта з цього боку моста, без сумніву, здавалася розслабленішою. Охоронці, котрі стояли на варті, були вбрані в ретельно пошиту білу форму, оздоблену сріблястим хутром і не таким страшним сріблястим мереживом. Але Ніна пам’ятала, що казав Матаяс: коли ти просуваєшся ближче до центру кільця, рівень безпеки насправді підвищується, просто він стає менш помітним. Дівчина оглянула гостей, які разом із нею підіймалися слизькими сходами крізь розщелину між хвостом і ротом дракона. Скільки з них були справжніми гостями, шляхтичами, розважальниками? А скільки тут фієрданських солдатів чи замаскованих дрюскеле?

Натовп пройшов крізь відкрите кам’яне подвір’я й двері палацу до куполоподібного входу кількома поверхами вище. Палац був збудований із того самого чистого, білого, неприкрашеного мармуру, що й стіни Льодового Двору. Здавалося, усе тут було видовбано просто в льодовику. Ніна не могла сказати, чи втрутилися нерви або уява, чи насправді це місце було по-справжньому холодним, але її шкіра вкрилася сиротами, і дівчина змушена була боротися зі своїми зубами, щоб вони не клацали.

Ніна увійшла до безкрайньої округлої танцювальної зали, ущент заповненої людьми, котрі пили й танцювали під блискучою групою вовчих голів, витесаних із криги.

Тут було щонайменше тридцять скульптур тварин, котрі бігли чи стрибали; їхні боки волого блищали, щелепи були роззявлені, а морди повільно танули й час від часу крапали на юрбу. Натовп гомонів, і музику невидимого оркестру ледь можна було розібрати.

Годинник Старійшин почав вибивати десяту. Вона витратила забагато часу, щоб перейти той дурнуватий скляний міст. Ніні потрібно було краще роздивитися кімнату. Прямуючи до стрімких білих сходів, вона помітила дві знайомі постаті в затінку розташованого неподалік алькова. Каз і Матаяс. Їм вдалося. Тепер хлопці були вбрані в уніформи дрюскеле. Ніна поборола тремтіння. Видовище Матаяса в цих кольорах змусило зовсім інший холод пробрати її до кісток. Про що він думав, одягаючи форму? Вона дозволила собі на коротку мить зустрітися з ним поглядом, але прочитати щось у