Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський
Це створює досить специфічний психологічний клімат у співдружності магіків: таких собі «заклятих друзів» — й опис з’їзду на Танедді, із яким читач ознайомився у «Часі Погорди», є чи не найкращою до цієї тези ілюстрацією.
Однак, якими б не були суто суб’єктивні взаємостосунки між окремими представниками гільдії магів, є щонайменше два органи, чиї повноваження і авторитет до тих подій, про які читач дізнається із книжок циклу, були поза критикою. Це Капітул і Рада Чародіїв.
Виникнувши ще на початку існування осередків магів, Капітул й організація, що склалася навколо нього, інтегрували в себе більшість чародіїв (про долю тих, хто не визнав повноваження нового органу в магічному середовищі, досить мальовничо розповідає на сторінках тому Вільгефорц: «Тут, якщо бути щирим, також аж напрошується додаткова батальна сцена. Бо скоро в брутальній війні прикінчили всіх, хто не хотів визнавати Капітул і підпорядковуватися Закону. Між іншим — Раффара Білого» (ЧП)).
Наскільки нам відомо, Закон, установлений Капітулом, регулював не тільки взаємини між чарівниками й світською владою — він унормовував і саму діяльність чарівників. Так, низка досліджень у магічній царині — наприклад, викликання демонів або створення специфічних монстрів — виявилися поза законом, і тим, хто ті закони порушував, загрожувала смерть (у читачів, маємо сподівання, ще буде можливість ознайомитися із цим фрагментом історії відьмака у романі «Сезон гроз»).
Проте, схоже, що розкольники (або, скоріше, непідписанти, чи, як їх воліють звати у світі відьмака, «ренегати») були винищені не за рік-два, а створили розгалужену систему дослідницьких лабораторій: із результатами їхньої роботи героям циклу доводиться мати справу й через кілька століть після остаточного, здавалося б, вирішення питання магів-ренегатів. Так сталося із матір’ю Ґеральта, Вісенною, в оповіданні «Дорога, з якої не повертаються», так сталося із самим Ґеральтом в уже згаданому романі «Сезон гроз». В обох випадках монстри, з якими герої борються, створені найвідомішими майстрами-ренегатами: Козімо Маласпіном та Альзуром. Альзур, скажімо, відповідальний за появу низки найнебезпечніших чудовиськ світу Ґеральта: кащея та вія (які, на відміну від реліктових чудовиськ, як то, наприклад, гулей, створені вже в межах нових трофічних ланцюжків — і в ті, здається, включено й людину).
Маги-ренегати, як уже відомо читачеві, стоять і за створенням відьмаків — як специфічно зміненого підвиду людини, чиїм призначенням є знищення результатів невдалих магічних експериментів і захист людства від загроз, що заподіюють чудовиська. Процес створення відьмаків, описаний самим Ґеральтом ще в оповіданні «Голос розуму», видаються нам процесом суто наукової лабораторно-дослідницької діяльності: «Каер Морен… Там виробляли таких, як я.… Там я пройшов звичайну мутацію. Випробовування Травами, а потім — як завжди. Гормони, зілля, зараження вірусом. І знову. І ще раз. До результату». А Трісс Мерігольд, перебуваючи у Відьмачому Оселищі, створює у своїй уяві досить чітку картину діяльності відьмаків у межах підготовки нових кадрів: «безсумнівним фактом є те, що мутагенні еліксири в забуті часи розробив якийсь чародій-ренегат, а наступники чародія роками вдосконалювали їх, роками магічно контролювали процес Змін, яким піддавали дітей. І в якусь мить ланцюг обірвався. Забракло магічного знання та вмінь. Відьмаки мають зілля і Трави, мають Лабораторію. Знають рецептуру. Але не мають чародія» (КЕ).
Більше того, сама спроба знищення Каер Морену як — окрім іншого — найбільшого оплоту тих самозваних чародіїв, була проведена за допомогою магів Капітулу — і стала чи не останньою операцією зі знищення ренегатів-недобитків. Тут ми знову можемо надати слово Трісс Мерігольд: «без допомоги чародіїв фанатики не здобули б тоді замок. І отой мерзотний пасквіль, отой поширений «Монструм», який збудив фанатиків і надихнув їх на злочин, також, подейкують, був анонімним твором якогось чарівника» (КЕ).
І, мабуть, із тим певною мірою пов’язано й нелюбов магів до відьмаків — нехай навіть на повсякденному рівні та й пояснюється профанізацією відьмаками Великого Мистецтва.
Нарешті, останньою ланкою у системі зв’язків тих, кого стосується магічне мистецтво, є історія зі студентами, які відсіюються — через різні причини — під час навчання. Бо академії магії закінчують не всі — і не всі стають навіть асистентами-підмайстрами. Саме таким є уже відомий читачеві садист та вбивця Ріенс: «Він два роки навчався у школі чародіїв у Бан Арді. Витурили його звідти, впіймавши на мілких крадіжках» (ЧП). А два роки, як виявляється, строк достатній, щоб засвоїти основи магічних знань і вміти накладати прості закляття (наприклад, паралізуючі чи прості бойові).
Інакше кажучи, раз засвоєні магічні знання залишаються із колишнім студентом назавжди, не елімінуються після вигнання з чарівницької конфратерії.
І цей факт чудово відомий королівським службам: саме вони чигають під ворітьми магічних шкіл, саме вони пропонують магам-недоучкам роботу — шпигунів, дізнавальників, найманих убивців: «Під школою, як завжди, чатували вербувальники з кедвенської розвідки. Ріенс дав себе завербувати. Що він робив для розвідки Кедвену, встановити мені не вдалося. Але піна зі школи чародіїв зазвичай вчиться на вбивць» (ЧП).
Професійні ж маги невдахами, витуреними зі шкіл, принципово гребують: за всі події циклу приклад співпраці офіційного мага й вигнанця-недучки є лише один: Вільгефорц та Ріенс — причому підставою для їхньої співпраці є не психологія, а суто матеріальні інтереси: Ріенс — найманий працівник, і не більше.
Ergo. Такий у світі відьмака, так би мовити, «Шлях Мага»: від маргіналій соціального світу, де перебуває більшість із них до приходу в магічні школи — некрасивих і потворних дівчаток, хлопців-волоцюг, небажаних виплодів миті хтивості магічно обдарованих батьків, — до вершин світу й до перетворення на тих, кому здається, що в їхньому кулаці долі усього людства.
Але магія — жива і природна сила — раз у раз вислизає із хватки людини, а призначення творить світ, не зважаючи на думки про те навіть і найсильніших з магів. Бо «Магія є Хаосом, Мистецтвом і Наукою. Вона є прокляттям, благословенням і поступом.… Бо в кожному з нас є Хаос і Порядок, Добро й Зло»[19].
Коментарі
Саовін — свято початку зими в кельтському календарному циклі в нашій реальності. Свято це в нас відоміше під назвою Самайн, святкувалося воно протягом трьох днів на початку листопада. Саме в цей час, згідно
