Скляна, олив'яна, дерев'яна - Катерина Олександрівна Медведєва

Прокинувшись, король тинявся своєю спальнею і бурмотів:

— Але ж вона не може померти, вона безсмертна!

Він підійшов до покоїв королеви. Почулися крики. Вийшла Альма.

— Що з нею? — запитав король.

— Треба багато гарячої води й чисті простирадла, — відповіла вона. — Королева народжує дитину.

Танули свічки. За вікном розвиднювалось, король сидів у своєму кабінеті й відчував, як його полишають сили. Без чарів він проживе день-другий, адже отрута залишалася в крові.

Увійшла стомлена Альма.

— Хто? — запитався король, наперед знаючи, що накаже вбити королеву і її сина, сина Чорного Мандрівника.

— Дівчинка.

Так на світанку похмурого дощового дня в замку з'явилась принцеса Янтарина. Дівчинку приносили до королеви тільки на годування, решту часу вона була в спальні короля або в садку під наглядом Альми і слуг. Вона не вміла плакати, росла спокійною і відстороненою дитиною, з якої не зводили очей, але ніколи не гладили по голові й не цілували.

У два роки Янтарину відлучили від маминих грудей. Королеву замурували в її покоях, залишивши тільки крихітне віконце — передавати їжу. А принцесі виділили колишню гардеробну. Ввійти туди можна було тільки крізь королівську спальню. Двері в принцесину кімнату король зачиняв на ключ щовечора й відчиняв на світанку.

Дівчинка мала порцелянові ляльки зі справжніми косами, та не вміла з ними гратися. Мала сап'яновий червоно-золотий м'ячик, шахи з рожевого дерева, п'яльці й золоті нитки, та Янтарина лише сиділа біля вікна чи на лавиці в садку. Ніхто не розмовляв з нею. Звичайно, її кликали вечеряти або спати, наказували надягати плащ, коли надворі було сиро, або капелюха з великими крисами, якщо пекло сонце. Але ніхто жодного разу не запитався її: «Як справи? Про що думаєш? Про що ти мрієш?» З Янтариною ніхто не розмовляв, а вона могла багато розповісти. Вона була така терпляча, що бачила, як із пуп'янка розпускається квітка, як павук плете павутиння, як випаровується краплина роси. Вона була уважна і всіх у замку впізнавала за їхніми кроками.

Якось вона сиділа, як звичайно, на лавиці й дивилась, як тінь від бузкового куща повзе стежкою. А мимо йшов Чес, син служниці Альми. Янтарина часто бачила його. Він постійно щось робив: точив ножі, общипував качок, тягнув воду, рубав дрова, чистив піском казани, лущив квасолю, а якщо не було роботи, майстрував собі лук та стріли, вирізав сопілку або плів кошики. Принцесі подобався Чес, його засмагле обличчя, довге медового кольору волосся й блискучі зуби, задумливий погляд і легковажна усмішка. Він часто йшов у Довколишній ліс і завжди вертався з повними руками: ніс жмуток м'яти чи дикого кмину, кошик ожини чи низку грибів, мильні корінці чи пригорщі горіхів. Ось і тепер він тримав у руках яскраво-оранжеві квіти календули.

— Хочеш квітку? — чомусь запитав Чес, хоча досі лише мовчки кланявся при зустрічі.

— Ні, — сказала Янтарина.

І він пішов собі, забувши про неї. Але вже за тиждень, проходячи повз, кинув їй яблуко. І спитав:

— Як справи, принцесо?

Відтоді почалися їхні короткі розмови мимохідь. А згодом — довгі й незрозумілі. Чес завжди казав щось таке, через що Янтарина потім ходила кілька днів у задумі. Він неначе хотів розворушити її, витягти зі схожого на сон тихого, байдужого існування. Змушував дивуватися, сердитися, сперечатися, думати. Чес убачав таємниці навіть там, де їх не було. Янтарина не помічала навіть очевидного.

Ванда закрила книжку. Досить на сьогодні, і так уже половина історії позаду. Шкода. Що цікавіша казка, то швидше її читаєш.

Прийшов Котик, і вони удвох пішли погуляти. Місто з денного перетворювалось на вечірнє. У вуличній кав'ярні згортали яскраві парасолі і ставили перевернуті стільці на столи. Власник книжкової ятки забирав ящики з газетами й книжками. Біля квіткової крамнички розсильний підмітав величезною мітлою пелюстки, листя й ошмаття обгорткового паперу. Мимо пройшов ліхтарник. У нічному ресторані запалали вогні, заграла музика.

— Люблю ввечері ходити містом і зазирати у вікна, — сказав Котик.

— І я, — раділа Ванда. — А я думала, то недобре — підглядати за чужим життям.

— Знаєш, завжди здається, що за чужим вікном краще, ніж за своїм. Що там люди щасливі.

Вони ішли неквапом — повз цукерню, банк, Школу гарних манер — і зазирали у вікна. Там на підвіконнях рясно цвіли фіалки, стояли бронзові кораблі з білими вітрилами, горіли маленькі червоні свічки. Люди за вікнами сідали вечеряти. Заносили до їдальні тяжку супницю, що якраз парувала. Передавали хліб і гірчицю. Наливали чай, брязкали ложечками. В одному вікні дві дівчинки з золотими довгими косами вивчали перед дзеркалом танцювальні рухи. Ванда подумала, що, якби вона мала сестру, вони теж би зараз разом у своїй кімнаті танцювали перед незаштореним вікном, а хтось би йшов темною вулицею, побачив їх і з заздрістю зітхнув би… В іншому вікні вродлива жінка в білій сукні поправляла букет на камінній полиці. Потім до кімнати зайшов молодик у чорному костюмі. Він обійняв жінку, поцілував її. Ванда почула, як зітхнув Котик.

— Ти віриш, що мрії справджуються? — спитав він. — Тільки відповідай відверто.

— Ні, не вірю, — сказала Ванда. — Та все одно мрію.

Згасало рожеве небо. В теплому повітрі розливався гіркий запах лілій і підстриженого листя. А в бібліотеці стало темно й холодно. Чес замкнув книжку на ключ, замочок лунко дзенькнув. У тиші стало чутно, як десь неподалік грюкає сокира.

— Ходімо, — сказав Чес. — Скоро повернеться королівське полювання.

Вони вийшли в сад, і за хвилину загавкали собаки, зацокали копита.

Полювання було вдале, у великій камінній залі на