Елізіум - Наталя Чибісова

Натовп завмер.

Офіційні особи залишили ешафот.

Барабанний дріб.

Залунав.

Затих.

Засуджена. У центрі. Погляд — углиб натовпу. Дивиться. Туди. Де. Стоїть вона — Ліза. Може… уникає дивитися туди, де стоїть він. Її хлопець. Не посоромився прийти. З новою подружкою. Герої свята.

Ліза мигцем глянула на них. Її занудило.

Кат тягнув паузу, оглядав жертву, розмірковуючи, з чого почати.

Роберт, злегка обійнявши Лізу, нашіптував їй: «Наберися терпіння. Видовище затягнеться».

Засуджена. Продовжує дивитися в її бік, не звертаючи уваги на спектакль, який розігрує кат. Вираз її обличчя змінився, вона стала схожою на собаку на ловах. Що схвилювало її сильніше, ніж останні хвилини власного життя?

Байдужість жертви стала дратувати ката, проте він витлумачив її на свій розсуд. Нарешті. Він знайшов із чого почати.

— Подивіться на це миле створіннячко! — вигукнув, і його обличчя набрало мрійливого виразу. — Втілення невинності! Дівчина чекає, що от-от з’ясується її непричетність. Я й сам готовий повірити. Подивіться, яка вона беззахисна й вродлива. Хіба можна так жорстоко вчинити з милим беззахисним створінням? Ні, й іще раз ні. Може, відпустимо її? Пробачимо?

Він узяв засуджену під руку, повів до сходів.

Натовп завмер. Люди зацікавлено спостерігали, як кат допоміг засудженій спуститися, провів її крізь охоронців, які слухняно розступилися, всередину натовпу. Засуджена знову заглибилася в себе. Лізі полегшало. Вона нарешті змогла зосередитися.

Кат зупинився біля «заледве не згублених коханців». У хлопця на обличчі — огида. Лице його супутниці сіпається. Кат не звернув на це жодної уваги. Він штовхнув засуджену хлопцеві на груди.

— Вона його так любила! — вигукнув він. — Повернімо закоханих одне одному.

У натовпі захихотіли.

— Але я захопився, добродії, піддався мимовільному пориву своєї романтичної душі й забув: юна дівчина поряд із нами ледь не залишила цей прекрасний світ, бо її підштовхувала до обіймів смерті істота, яка ховається під личиною вродливої молодої жінки. Ми не повинні піддаватися почуттям, співгромадяни, не повинні дозволяти дурити себе. Якщо ми будемо милосердними до істот, зовні схожих на людей, — у світі запанують морок і насильство. Владу захоплять монстри, що ховаються під личинами, схожими на наші. Тільки Інквізиція здатна втримати нас від падіння в безодню. Мрію про той день, коли не муситиму винищувати цих тварюк і зможу присвятити себе іншій справі, бо всіх їх буде знищено.

«Оце так красномовство, — подумала Ліза. — Якщо він настільки ж вправний кат, засудженій боятися нічого».

Тим часом оратор перейшов на інше. Він поклав руку в чорній рукавичці на плече хлопця. Той не наважувався відсторонити від себе засуджену, яка байдужно, як лялька, лежала у нього на грудях.

— Цей юнак, як і всі ми, проявивши добросердя та необачність, пригрів на грудях гадюку. Бачимо результат. Хлопець мало не втратив найдорожче. Поряд із ним стоїть така ж молода й невинна дівчина, яка ледь не померла в страшних муках. Тільки її невинність є справжньою. Думаю, вона заслуговує на більшу винагороду, ніж просто спостерігати за покаранням своєї згубниці. Не пропонуватиму їй власноруч виконати вирок. Але є той, хто повинен очиститися в її очах, довівши власну вірність їй і роду людському. До того ж цей чоловік більше за інших має право й обов’язок виконати це, — і кат подивився в обличчя переляканому хлопцеві, який уже збагнув, що за роль йому призначили. Переляк змусив хлопця заклякнути на місці.

І раптом у «невинної» дівчини урвався терпець. Вона відтягла засуджену від свого коханого і, схопивши ту за зап’ястки, звела їх за спиною. Жадібно заглядаючи в катові очі, заходилась благати: «Дозвольте мені зробити це! Ви ж бачите — він не годен. Я впораюся». Розпинателеві її пропозиція видалася кумедною, проте рішення він не змінив, а лише скоригував.

— Ні, вирок мусить виконати чоловік. Жінці не місце на ешафоті, — але, усвідомивши подвійний сенс фрази, виправився, — у ролі ката. Проте, можеш допомогти йому.

Ліза втратила відчуття реальності. Звідки в засудженої ця надлюдська сила витерпіти все? Та раптом пригадала розповідь чиновника про страждання, які засуджені мусять винести у в’язниці.

Кат уже встиг повернутись на ешафот. Добровільна помічниця, тримаючи засуджену за руки, мало не стусанами штовхала жертву на підмостя. За ними плентався новоспечений розпинатель, і з виразу його обличчя можна було подумати, що повісити збираються його. У його ж подружки, навпаки, запал подвоївся. Вона підвела засуджену до ката й чекала подальших вказівок. Той, потай жалкуючи про неможливість передати справу до її рук, роздумував над тим, що Інквізиції не варто нехтувати такою наснагою. Варто потелефонувати їй, а відтак, придивившись до дівулі уважніше, підібрати підходящу роботу.

Боронь Боже, такій до рук утрапити.

Засуджена. Дивиться на неї. З надією.

Лізі стало до крику моторошно.

Роберт, угледівши, куди дивиться засуджена, теж насторожився, проте ненадовго, його увага знову сфокусувалася на ешафоті.

Розпинатель інструктує свого протеже. Той включився в процес. Юну ентузіастку на її посту змінили помічники ката. Тримають засуджену за передпліччя.

Хлопець знімає з неї плаща. Сорочка. Біла. До колін. Роззуває. Вона. Босоніж. На дошках ешафоту. Про що він думає?

Його подрузі дозволили підв’язати засудженій волосся і стягти за спиною руки. Відтак відіслали донизу, де натовп зустрів дівчину оплесками. Жертву, підтримуючи за лікті, нарешті підвели до шибениці.

Засуджена хоче щось сказати?

Мовчання.

Останнє бажання?

Тиша.

Кат обіруч узяв засуджену за поперек і, піднявши вгору, поставив на лаву, під зашморг. Виконуючи його вказівки, хлопець одягнув зашморг на шию