Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік
Гібді бачачи, що дракогор замахнувся високо мечем, впав на землю, із останніх сил ліг тілом на Фалміна і, очікуючи на смерть, заплющив очі. Зверху почувся свист і крик, але за мить у цьому крику відчулася нотка болю і здивування.
Піднявши руду голову, гном побачив, що з лісу за річкою чорними зміями летять стріли, раз за разом протикаючи моторошних істот. Постріли були дуже влучними, і хоча не всі стріли змогли пробити обладунки цих воїнів, але почвари, побачивши появу невідомих і прихованих між деревами ворогів, були змушені відступити.
— Дурні hol'he, вам не втекти від нас та від долі! Зовсім скоро ми прийдемо за ним! — закричав вершник із синіми яскравопалаючими очима. У небі щось затріщало й забили блискавки, але жодна не попала в ліс, якимось дивом просто розбиваючись тисячами іскорками прямісінько перед самими деревами.
Вершники закричали щось своєю мовою й кинулися геть, а за мить темрява окутала їх і ті розчинилися в ній, наче страшний сон. Після цього нападу залишилося лише відлуння грому, а ліс із двох боків якось голосно зашелестів.
Гібді, все ще не вірячи у порятунок, певний час лежав на Фалміну, прикриваючи його тілом. Його били спазми, ребра горіли вогнем, а плече, пробите списом, пульсувало і кровоточило. Проте прохолодне повітря і аж занадто криклива тиша лісу змусило Гібді підняти голову й озирнутися.
Навколо стояла темрява. Ні пташок, ні звуку річки, ні шелестіння трави чутно не було. Складалося враження ніби все завмерло німим страхом перед могутніми воїнами, які ледве не забрали життя чаклуна та його друга.
Гібді лише завдяки своїй витримці встав на коліна, тремтячими руками підтягнув до себе сокиру і почепив її на пояс.
— Не сьогодні, Радане.
Він нахилився до Фалміна, аби перевірити чи той живий. На щастя, притуливши вухо до грудей, почув хоч і дуже слабкий, але все ж удар серця.
Позаду почулося фиркання і нервові удари підков по примерзлій землі. Вірний кінь Фалміна не покинув його навіть зараз, перед загрозою для власного життя.
— Горе, брате, допоможи підняти твого господаря, — знесилено попросив гном, на що кінь опустився нижче, даючи змогу покласти на себе Фалміна.
Із Золотого лісу, прямісінько біля річки, де розпочиналися перші дерева, стало чутно чиїсь голоси. Вони хвилею накотилися на Гібді, не даючи спокійно покласти Фалміна на спину коневі. Рудобородий поглянув на річку, вдивився і прислухався. Голоси були дуже тихими, але зрозумілими.
«Веди його. Веди його до нас. Веди, — пронеслося в його голові. Гном закрутив головою, намагаючись відігнати заманливі голоси. — Скоріше, веди його, веди, бо буде занадто пізно».
Коротун, як гном відданий лише вірі у святу силу та голос Радана, міг лише думати, що це злі духи, які хочуть заманити його у свою пастку. Але йти туди гном був так і так змушений, адже позаду могли чекати вороги, а в лісі, за річкою, можна знайти захист…або погибель.
— Тримайся, Фалміне, тримайся, а не то із мене Анарель шкуру зніме, — бурмотів гном, всаджуючи товариша на спину коневі, а сам примостився позаду. — Вперед, Горе, давай хлопчику, — він смикнув поводи, розвернувши коня до річки й чимшвидше помчав. Подалі від нічного жахіття.
Увійшовши у воду, добряче вилаявся, тому що вона була дуже холодна й швидка, діставала йому по самі щиколотки. Кінь завдяки своїм міцним кінцівкам вправно почав перепливати річку, обережно перебираючи ногами. Гном слідкував за іншим берегом і за Фалміном, який міг вислизнути із сідла й впасти у воду. На щастя, вони вдало перетнули річку в наймілкішому місці.
— Ну, конику, вперед, — гном поквапив коня, а сам, тремтячими руками, вчепився в поводи і вдивлявся у темряву, яка панувала між деревами.
Хоча народ гномів славився своїм нічним зором та чуттям, але гном не міг помітити силует, який пробіг біля одного із дерев, на ходу дістаючи стрілу. Не міг зреагувати на постріл лучника, який вистрілив зовсім поруч. У декількох сантиметрах від підкови коня в землі стирчала стріла. Гібді, намагаючись тримати себе в руках, повільно і попри біль підняв закривавлені долоні, не спускаючи очей зі стріли.
— Мене звати Гібдіральд Сав’єр, із клану Рудобородих, — після короткої мовчанки сказав він, все ще не наважуючись поглянути в смертельно небезпечну темряву. — Мого друга поранили, ви могли бачити істот, які це зробили. Прошу, дозвольте нам проїхати.
«А при можливості і допоможіть.»
Тиша. Гібді, відкрив рот, аби сказати ще щось, але його зупинила ще одна стріла, яка з'явилася поруч із першою.
— Не вбивайте, я…
Не договоривши, він підняв голову, почув прямо перед собою чиїсь ледь вловимі кроки. І справді, попереду, перед мордою коня стояла низенька струнка дівчина із довгим, як здалося гному, чорним волоссям. «Дріади, — подумав він, роздивляючись дівчинку з ніг до голови, — Ось тепер нам гаплик.»
Її одяг був зшитий з листя та пучків трави, на спині висіло два повних сагайдаки стріл, а на поясі із ліани — короткий тонкий кинджал. В одній руці тримала довгий лук, а в іншій — дві стріли. Гном здогадувався, що ці стріли лісна дріада пустить до того, як він встигне витягнути меча із піхов. Міг припустити це бодай із того, що дріади були споріднені із ельфами. А Гібді як ніхто інший знав, як швидко стріляють кляті ельфи.
Обличчя дівчини він не бачив, тому що воно було зафарбовано чорною фарбою, лише очі світилися у світлі Місяця, робивши її схожою на дикого лісового кота.