Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський
Ця ситуація певним чином пояснюється і специфічним контингентом майбутніх чародійок: «Чародійками ставали виключно доньки із нульовими шансами знайти чоловіка. На противагу жрицям та друїдкам, які неохоче брали потворних чи скалічених дівчаток, чародії приймали кожну, хто виявляв необхідні нахили» (ОБ). У цих умовах ситуація, коли батьки за дівчину, за яку вони не можуть отримати зиск — у вигляді зв’язків чи соціального становища її майбутнього чоловіка, — ще й приплачують, здається нам неможливою (бо сума навчання неймовірна для пересічного міщанина — рік навчання в Аретузі коштує, як дві найдорожчі машини для облоги фортець: мангонелі — чи як п’ятнадцять баліст).
Дитина ж із магічними здібностями сама по собі не коштує нічого. Вона до певного часу не є самодостатнім суб’єктом не те що соціальних відносин — але й взаємин із магією: «Джерело, — пояснила чародійка холодно, — не контролює своїх можливостей, не панує над ними. Воно — медіум, щось схоже на передавач. Несвідомо контактує з енергією, несвідомо її перетворює» (КЕ).
А на огранку її потрібні час та зусилля.
Причому ми точно знаємо, що не всі ті, хто вступає до магічних академій, вдало закінчують своє навчання: «Піна зі школи чародіїв зазвичай вчиться на вбивць» (ЧП).
Сама система навчання на мага складається з кількох етапів. Спочатку йде попереднє тестування розумових здібностей дитини (сенс цих тестів — не тільки розподілити учнів по групах відповідно до їхньої сили; сенс їх — встановити можливі межі самоконтролю майбутніх магів: бо магія — це сила й контроль). Тоді настає час для вивчення специфічних жестів та положень рук (це — перша стадія навчання; нею можуть оволодіти й відьмаки, які не є магами у повному розумінні цього слова: «Так званий Знак Аард… це дуже просте закляття із групи психокінетичних чарів, що полягають у поштовху енергії в заданому напрямку. Сила поштовху залежить від концентрації волі того, хто їх накладає, і від сили, яку він використовує. Вона може бути значною. Відьмаки адаптували те закляття, скориставшись із факту, що воно не вимагає знання магічної формули — достатньо концентрації й жесту. Тому й назвали те Знаком» (КЕ)). Потім настає час для завчання формул, які треба промовляти із характерними інтонаціями.
Але все це — лише підготовчий рівень, зовнішні елементи, стафаж, тоді як головним залишається опанування Силою: «Нагадую: контролюй вихід сили. Випустити її ти можеш лише стільки, скільки ти взяла. Якщо видаси її хоча б на крапельку більше, зробиш то коштом власного організму. Таке зусилля може позбавити тебе свідомості, а в крайньому разі навіть убити. Якщо ж при цьому ти віддаси все, що взяла, — втратиш можливість повторення, тобі доведеться черпати ще раз, а ти знаєш, як воно нелегко та болісно» (КЕ).
І нарешті, повністю навчений чародій/чародійка переходить під контроль своїх майстрині чи майстра — і це може тягнутися скільки завгодно довго (приклад Лідії ван Бредеворт, асистентки Вільгефорца, тут цілком показовий).
На всіх цих рівнях учень, адепт й асистент є до певної міри (або й цілковито — як адептки Аретузи) ізольованими від системи усталених соціальних контактів.
Але настає час, коли маг позбувається додатку «майбутній» і змушений налагоджувати нові для себе соціальні зв’язки.
Чарівник поміж народом та короною: магія як система соціальних зв’язків.
Спочатку було б незайвим нагадати про первинні умови, вихідну точку, середовище, з якого починається шлях чародія/чародійки. Щодо хлопчаків ми маємо досить небагато відомостей (хоча історія Вільгефорца — хлопця з низів, який устиг пройти шлях найманця, дезертира, розбійника й волоцюги, — видається нам досить показовою).
До того ж, маючи на увазі генетику, батьками майбутніх магіків часто виявляються чародії. А системи родинних зв’язків у магів та чародійок — із їхнім надзвичайно довгим життям, із їхнім високим ступенем егоїзму, із їхніми важкими дитячими психотравмами — виявляються максимально послабленими. (Історія Вільгефорца тут також показова: «Сплодили мене, випадково, зрозуміло, двоє людей, з яких принаймні один був чародієм.… Один чи двоє мерзенних магів, позбавлених сердець і людських відчуттів мерзотників вкинули мене до канави після мого народження» (ЧП)).
Недарма в «Отруєній крові», своєму останньому творі — фактично, заповіті, — Тіссая де Фрьес окреслювала головну проблему спадкування магії як процесу: «Більшість із нас, чародіїв, втрачає можливість прокреації у результаті соматичних змін і порушень функціонування гіпофізу. Деякі — а чи не сказати «деяке» — налаштовуються на магію, зберігаючи функціональність гонад. Можуть зачинати й народжувати — і мають зухвалість вважати те за щастя і благословення. А я повторюю: ніхто не народжується чародієм. І ніхто не повинен ним народжуватися!» (КЕ)
А ось про становище дівчат до потрапляння у школи магії у нас є прямі відомості: «Усі вони {чародійки} походили з тих суспільних прошарків, у яких єдиним призначенням дочок було заміжжя. Хто б там намислив прирікати доньку на роки копіткого навчання і на тортури соматичними змінами?… Тому чародійками ставали виключно доньки з нульовими шансами знайти чоловіка» (ОБ).
Більше того, таке становище дівчинки означало наявність у неї фізичних вад — а інколи й просто каліцтв чи потворності. Оскільки ж престиж магічки вимагав фізичної досконалості, в останні роки навчання «наставала черга магії, яка випрямляла й вирівнювала ноги, виправляла погано зрощені кістки, латала заячі губи, усувала шрами, родимі плями та віспини.… Результатом були псевдогарні жінки зі злими, холодними очима погануль, бридуль, не здатних забути про свою бридкість, приховану за магічною маскою, до того ж не заради щастя, а виключно заради престижу професії» (ОБ).
Це — початкові умови існування магів у їхньому середовищі, — але й первинні психологічні установки щодо суспільного оточення взагалі.
Утім, маги — особливо в умовах нового світу, в якому люди — тільки чергова хвиля поселенців (наче в міфологічній історії про заселення Ірландії), виявилися персонами напрочуд важливими із суто меркантильної точки зору. Як кажуть «тут-і-зараз» представники професії гінців: «З Венґерберга до Визіми ніхто не доскаче швидше, ніж за чотири {дні}… А чарівнику з Венґерберга скільки треба, аби магічну звісточку передати до чарівника у
