Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

«Тепер я розумію, чому люди бояться мого погляду…»

У хаті позаду чулося ламання дерева й стріха, охоплена полум'ям, провалилася.

— Твої видіння ожили, Ардугаре! Бійся їх, тому що віднині ці жахіття будуть переслідувати тебе всюди. Тобі не сховатися від нас! Це твоя доля!

Фалмін, почувши слова дракогора, востаннє глянув на темне, захмарене небо, із якого все ще били блискавки, освітлюючи все навколо й раз за разом потрапляючи в чиюсь хату чи сарай. Позаду нього горів будинок Лешака й Ординії. Фалмін чув, як оживші жахіття щось кричать і вбивають людей, не жаліючи ні дорослих, ні малих. Він чув їх передсмертні крики, хоча ще вдень слухав їхні розмови й співи. Останнє що було чути, був крик Пельги, яку витягнули з підвалу.

— Фалміне! Любий! Фалміне, рятуй! — кричала вона голосом, який прорвався і зараз дзвенів як дзвіночок. — Фалміне!!! — крикнула вона протяжно, голосно, із відчаєм, який ні з чим не можна було сплутати. Але потім настала тиша, якої Фалмін не почув, і голос Пельги раз і назавжди затих.

Із мороку в нічному лісі, наче привид, винирнув кінь, який галопом мчав по лісовій стежині. Відлуння грому було чутно позаду, а блискавиці, лякаючи своєю силою та швидкістю, влучали в дерева навколо, від чого ті відразу запалювалися.

Гібді почув позаду крики, вигуки дивною мовою та іржання коней, що змусило підганяти Гора все швидше й швидше. Він не знав, куди мчить, але потрібно якомога далі відійти від Білого Хутора, який все ще палав позаду.

— Тримайся, друже. Тримайся, — сказав задихано гном, на мить глянувши на Фалміна, який без свідомості сидів перед ним у сідлі.

Рудобородий якимось дивом встиг посадити друга на спину Гора і вивезти свого товариша із селища, поки почвари палили хати. Однак він здогадувався, що Фалмін був їм потрібен, саме тому вони зараз мчали за ними цілою канонадою. Сам чаклун не приходив до тями, його рука кровоточила, певно була зламана в декількох місцях, а ще до всього мала чимало порізів.

Кінь звернув ліворуч, збігаючи із дороги й вглублюючись у зимній ліс, який раз за разом осяювався блискавками. Гібді, ледь втримуючись в сідлі і стиснувши щоміці боки коня, майже нічого не бачив, лише стовбури дерев поруч із собою, які наче вітер пролітали повз. Йому нічого не залишилося, як довіритися коневі Фалміна і розраховувати на те, що тварина добре бачить у темряві.

Знову почулося іржання коней і гучні вигуки невідомою мовою, але вже значно ближче. Здавалося, що вони лунали прямісінько у втікачів за спиною. Гном озирнувся назад, побачив моторошне та чорне небо. Боягузом Гібді ніколи не був, однак зараз йому як ніколи захотілося сховатися в гриві коня.

Дерева довкола стали рідшати, і невдовзі ліс почав переходити у рівнину, де Гор міг розігнатися наповну. Попереду, у світлі блискавок, мерехтіла річечка, а за нею височезні дерева.

Золотий ліс.

Гібді ризикував, тому що Гор летів по відкритій місцині, відкритий для стріл, але дороги назад не було. І тоді, коли у підсвідомість гнома закралася наївна думка про порятунок, біля річки з'явився вершник. Очі його горіли червоною злобою та ненавистю, а кінь його рвав вудило і бурлив підковами землю. Вершник повільно дістав з піхов довгого меча й, зупинивши оскаженілого до вбивств коня, направив зброю в бік утікачів, які на всіх парах неслися на нього.

— Heil'ha, ushi lokor ugd! — почувся погрожуючий голос і вершник підняв коня на дибки. Гном не зрозумів його слів, але здогадувався, що дорога на цьому для них завершена.

Позаду, прямісінько із мороку, вилетіло троє коней із верховими, які, побачивши утікачів, войовничо та протяжно закричали. Гібді стиснув руків’я сокири, зброї, яка неодноразово рятувала його із до дідька кепських ситуацій. Але щось гному підсказувало, що сьогодні був виняток.

«Живими ми вам не дамося! Гноми ніколи не…»

Гор, не чекаючи команди, інстиктивно рванувся вперед, і не зважаючи на прокльони Гібді, помчав прямо на вершника, який все ще стояв на місці і почав розмахувати мечем над головою. Схоже, це був певний ритуал, тому що від рухів меча темне небо захмарилося, закрутилося і відізвалося сотнею блискавок.

Гібді на ходу хотів розвернув Гора вліво, направити його до тієї частини лісу, де тварина змогла б пройти, але чомусь забув про річку, яка була в цю пору дуже глибокою. Не думаючи ні секунди, гном, наче загнаний пес, рванув подалі від переслідувачів, але ті були вже близько. Зліва вилетів вершник із синіми очицями, той самий, який поранив Фалміна. Він одним рухом вибив рудобородого разом з Благандійськи Чаклуном із сідла й люто закричав в передчутті перемоги. Коротун полетів на землю і боляче забив ребра, а тіло товариша нерухомо лежало поруч.

Їх почали брати в кільце, попереду топотів кінь, намагаючись стоптати гнома ногами, але Гібді, будучи до неможливості впертим гномом, схопився на ноги і, замість того, аби напасти — закричав. Ворожий кінь відхилився, нервово заіржав від дратівливого звуку, проте інші вже були поруч і взяли Гібді із Фалміном у щільне коло.

Гном, подібно вовку оскалився, завертів сокирою вісімки, відганяючи нападників наче набридливих мух.

— Я вам, сука, дорого дамся! — крізь закривавлені стиснуті зуби шипів гном, — Гібдіральд Сав’єр, із клану Рудобородих, сьогодні вип’є пінту пива в Чистих Залах Радана!

Гном наче дикий пес кидався на оточивших його вершників, кусав і боляче бив. Але якби було їх бодай трохи менше…Гібді не зчувся, як пропустив колючий удар в плече, іще один під ребра. Хтось вибив у нього із рук