Учень убивці - Робін Хобб

Я махав киякою, не підпускаючи «перекованих». Вони були обірваними й голодними, але я відчував, що вони зможуть мене наздогнати, якщо побіжу. Я вже втомився, а вони були як голодні вовки. Вони гнатимуться за мною, доки не впаду. Один з них підійшов занадто близько, і я завдав йому ковзкого удару по зап’ястю. Він впустив іржавий рибний ніж і схопився за груди. Інші двоє знову не звернули уваги на пораненого. Я відскочив назад.

— Чого вам треба? — домагався я.

— Все, що в тебе є, — повільно промовив один з них скрипучим голосом. Таке враження, що він давно не розмовляв, а в його голосі не було жодної інтонації. Чоловік повільно ходив, описуючи широке коло, тому мені постійно доводилося обертатися. «Мрець, що говорить», — подумав я. Ця думка постійно крутилася у мене в голові.

— Нічого в мене немає, — хекаючи, промовив я, відганяючи ще одного. — Для вас у мене нічого немає: ні грошей, ні їжі. Взагалі нічого. Я загубив усе на дорозі.

— Нічого, — сказав інший, і вперше я помітив, що то жінка, яка обернулася на мертву страхітливу ляльку, чиї тьмяні очі раптом жадібно загорілися, коли вона сказала: — Накидку. Я хочу твою накидку.

Здається, вона була задоволена, бо змогла висловити цю думку. Тому їй було байдуже, коли я гепнув її по гомілці. Вона здивовано подивилася на свою рану і продовжила кульгати в мій бік.

— Накидку, — повторив інший. Вони безтямно подивилися одне на одного, зрозумівши, що стали суперниками.

— Мені. Моє, — додав він.

— Ні. Вбити тебе, — спокійно промовила жінка. — Вбити тебе теж, — вона нагадала мені про себе й підійшла. Я махнув на неї палицею, але вона відскочила і схопила її. Я повернувся і встиг ударити того з побитим зап’ястком. Потім я проскочив повз нього і незграбно побіг по дорозі, в одній руці тримаючи палицю, а другою розстібаючи накидку. Нарешті я зняв її, кинув на дорогу й побіг далі. Мої ноги стали ватяними, а це означало, що скоро я вже нічого не зможу зробити. Але за кілька секунд я почув позаду сердиті вигуки: «перековані» добігли до накидки і сварилися через неї. Я молився, щоб це надовго затримало ту четвірку, і мчав далі. Дорога злегка повертала, але цього було достатньо, щоб вони не побачили. Я біг і біг, а потім перейшов на дріботіння, поки не наважився озирнутися. На широкому шляху позаду нікого не було. Я пішов далі й за поворотом зійшов з дороги. Я опинився в кущах ожини, які страшенно кололися, і продерся всередину. Я втомився і весь тремтів. Скоцюрбившись навприсядки в колючому чагарнику, прислухався до звуків погоні. Зробив кілька невеликих ковтків з бурдюка і спробував заспокоїтися. Але часу розсиджуватися не було: потрібно повертатися до Оленячого замку. Та я не наважувався вилазити.

Досі не розумію, як мені там вдалося заснути. Прокидався я дуже повільно і почувався таким кволим, наче після серйозного поранення чи затяжної хвороби. В мене злипалися очі, а язик розпух, і в роті був якийсь кислий присмак. Я змусив себе розплющити очі і спантеличено озирнувся. Почало темніти, а місяць сховався за хмарами.

Я був такий виснажений, що примудрився заснути в чагарнику, не звертаючи уваги на безліч колючок. Було дуже важко звідти вилізти. Я подер свій одяг, шкіру та волосся, але вибирався зі своєї схованки дуже обережно, як тварина, на яку полюють. Я не лише намагався дізнатися, чи поряд немає живих істот, а й нюхав повітря та озирався, знаючи, що у свідомість «перекованих» я не проникну і не видам себе. Я сподівався, що у разі появи «перекованих» лісові тварини помітять їх і відреагують. Але було тихо.

Я обережно вийшов на широку безлюдну дорогу. Подивився на небо, а потім пішов до Форджа, тримаючись краю ґрунтівця, де тіні від дерев були густішими. Я намагався рухатися швидко і не шуміти, але в мене не виходило. Я намагався лише бути насторожі та думав про те, що треба повертатися до замку. Я тримався за ледь відчутну нитку життя Ковалика. Гадаю, що єдиним моїм почуттям був страх, який змушував мене постійно озиратись і вдивлятися в ліс.

Коли я вийшов на пагорб, з якого було видно Фордж, уже зовсім стемніло. Кілька хвилин я дивився вниз, намагаючись помітити якісь ознаки життя, аж потім змусив себе спуститися. На щастя, піднявся вітер, який потихеньку розігнав хмари, і місяць освітив краєвид. Це був зрадливий подарунок, який міг як урятувати мене, так і занапастити. То тут, то там біля покинутих будівель з’являлися якісь страхітливі ворушкі тіні, а відблиски в калюжах були схожі на леза ножів. Водночас у Форджі не було ні душі. Звичайні жителі покинули його одразу після того сумнозвісного набігу. Вочевидячки, «перековані» зробили так само, коли там більше не зосталося їжі та прихистку. Після набігу містечко так і не відбудували, довгі зимові бурі та приплив майже довершили справу піратів з червоних кораблів. Лише гавань виглядала звичайно, не враховуючи порожніх причалів. Дамби досі визирали із затоки, наче руки, що захищали доки. Але захищати було нічого.

Я йшов крізь закинутий Фордж. У мене мурашки бігали по спині, доки прокрадався повз напівзгорілі будинки, двері яких провисали в розбитих одвірках. Я з полегшенням зітхнув, коли пліснявий запах порожніх будівель притлумився, і вийшов на пристань. Шлях проходив повз доки та звертав уздовж бухти. Колись дорогу від морських хвиль захищала дамба із грубого каменю, але зимові припливи, бурі й відсутність людей руйнували її. Від загати відвалювалося каміння, а берег було захаращено різного розміру й довжини стовбурами та дрібнішим дерев’яччям. Воно, наїжачене, хаотично громадилося на березі.

Колись цією дорогою від кораблів курсували вози із залізними злитками. Я йшов дамбою. Хоч з пагорба вона й здавалася вічною, зблизька було видно, що вона простоїть не більше двох зим, якщо її не лагодити. А згодом море остаточно зруйнує її.

Наді мною пропливали хмари, а між ними мерехтіли зорі. Місяць також то з’являвся, то зникав, час від часу освічуючи гавань. Шепіт хвиль нагадував дихання п’яного велетня. Це була ніч, як зі сну. Я подивився на море і побачив привид червоного корабля у місячному