Заборонені чари - Олег Євгенович Авраменко

Подружжя Волшів таки викликало певні підозри. Втім, Октавіан здавав собі справу з того, що в поведінці кожного чужинця можна за бажання знайти чимало підозрілого. Проте поведінка його нових знайомих була підозріла навіть як на чужинців. Передовсім це стосувалося пана Волша, який весь час нервував, був чимось пригнічений, на людях уникав навіть торкатися до своєї дружини, а від кожного її доторку мало не сіпався. Іноді Траяну здавалося, що вони взагалі не чоловік та жінка, а просто вдають з себе подружню пару. І в пані Волш це виходить набагато краще, ніж у пана Волша…

Також Октавіана насторожувала їхня дивна цілеспрямованість. Вони будь-що прагнули потрапити до Паланти, але ще не вирішили, що робитимуть далі, і, схоже, не надто переймалися цим. Складалося враження, що столиця Ібрії була кінцевим пунктом їхньої подорожі Західним Краєм, що саме там вони збирались оселитися. А вчора ввечері пані Волш, розмовляючи з Боженкою про різні дрібниці, ніби між іншим, намагалася випитати в неї, наскільки Октавіан наближений до короля. Хоча, звісно, всі ці розпитування могли бути викликані звичайною цікавістю і нічим іншим.

Та в будь-якому разі Октавіан вирішив доповісти королю про своїх супутників. Проте зробити це він міг не раніше, ніж за чотири дні, оскільки найближчий до них портал знаходився в королівській резиденції Флорешті. Ні в Канабрі, ні на всьому північному узбережжі порталів не було. Надто мало Конорів мешкало в Ібрії. В усій країні налічувалося лише вісімдесят дві людини…

„Ні, вже вісімдесят три,“ — виправив себе Октавіан, з ніжністю подумавши про свою дружину Боженку.

Вже кілька днів серед Конорів ширилися чутки про можливе нашестя чужинських чаклунів. Сотник міської варти Влад Котятко ставився до них вельми скептично, поки не довідався, що ця інформація виходить від таких серйозних і відповідальних людей, як князь Стеніслав, король Флавіан, Анте Стоїчков, Дражен Івашко, Ендре Міятович та Зарена Шубич.

Лише тоді Котятко задумався. А задумавшись, згадав про чужоземців, з якими мав нагоду познайомитися п’ять днів тому, після нічного вторгнення Рудого Кнура до гостинки „Вуйкова хата“.

Це молоде подружжя припало йому до душі, а особливо сподобалася сотникові пані Волш. Він не хотів погано думати про цих людей, тим більше — підозрювати їх у лихих намірах, проте обов’язок змушував його бути об’єктивним, неупередженим і не піддаватися емоціям. До того ж, із тими нічними подіями була пов’язана одна дивна обставина: Рудий Кнур довго залишався непритомним, а коли повернувся до тями, то поводився, як п’яний, ледве міг говорити і бурмотів щось про нечисту силу. Його слухати не стали й опівдні стратили.

„А варто було спершу допитати,“ — запізніло подумав Котятко.

Він провів невелике розслідування, запитав у Ховраня Вуйка, коли точно і на якому кораблі прибули Волші, потім звірився з книгами в портовій управі і встановив, що корабель з такою або схожою назвою ні того дня, ні протягом останнього місяця в Мишковичі не з’являвся. Отже, якщо Ховрань Вуйко нічого не наплутав, чужоземні пожильці збрехали йому. Також Влад Котятко дізнався, що Кейт Волш зустрічався зі Славомиром Ковачем — майбутнім головним урядником князівства. Про те, що відповідний указ уже підписано і за два дні буде оприлюднено, знали всі мишковицькі Конори. Сам же Ковач Конором не був, тому сотник вирішив не звертатися до нього з приводу Волшів.

Оскільки зв’язатися з князем Стеніславом на разі не було можливості, а підозріле подружжя відпливло на „Самотній зорі“ в Ібрію, Котятко визнав за доцільне сповістити про них свого ібрійського родича та колеґу, центуріона королівської ґвардії Тита Радечану.

На сотників подив, його повідомлення викликало швидку й бурхливу реакцію. Не минуло й півгодини, як до нього завітав Флавіан власною персоною. Король Ібрії був злий, як сто чортів…

Армія противників Чеслава ввійшла до Інсгвара о другій по півдні. Це найбільше місто Південного Немету стояло осторонь попередньо прокладеного Стеном маршруту, проте вранці восьмого дня після відбуття з Цервениграда надійшла звістка, що вірні узурпаторові сили змінили напрямок свого руху і йшли вже не назустріч військові князя Далмаційського, а напереріз основній армії під проводом Стена. Воєводи самозваного імператора зрозуміли, що їхній хитрий маневр розгадано, і постали перед нелегким вибором: або повернутися назад до Златовара (що було ганебно), або продовжити похід і стати до бою з об’єднаними силами супротивника (що було нерозумно), або нав’язати битву Стенові ще до того, як він зустрінеться з південцями (що за сприятливих обставин давало непогані шанси на успіх). Очільник війська, старший син Чеслава і, за іронією долі, тезко Стенового батька, двадцятисемирічний княжич Всевлад Вишиградський обрав останнє і відрядив кур’єрів за підмогою.

З огляду на нові обставини, Стен також змінив свої плани. Після короткої наради з союзниками-князями та їхніми воєводами він наказав армії повернути на північний схід, до Інсгвара, щоб зайняти цей стратеґічно важливий пункт і здобути додаткову перевагу над ворогом. А Дражен Івашко обіцяв подбати про те, щоб жоден з кур’єрів не дістався до місць розташування резервних військ.

Князь Антал Інсгварський не був прибічником Чеслава, але водночас він не підтримував і князів, що виступили проти самозваного імператора. Як найвпливовіший князь Південного Немету, Антал мав намір скористатися цим протистоянням, щоб зміцнити свій вплив у реґіоні, а можливо, навіть створити власне королівство. Присутність на його землях численної армії прибічників єдності Імперії відчутно перешкоджало здійсненню цих честолюбних планів. А коли з’ясувалося, що з північного сходу на Інсгвар ідуть вірні Чеславу війська і майбутній бій під стінами міста з небажаної перспективи перетворюється на неминучу реальність, князь Антал зрозумів, що його комфортний нейтралітет закінчився і тепер він мусить обирати між двома учасниками протистояння. Впустивши до Інсгвара Стена та його союзників, він підтримає їх; а закривши перед ними ворота, тим самим стане на бік Чеслава. Городяни ж, здебільшого байдужі до князівських чвар і не дуже обізнані в тонкощах політики, твердо знали, що осада їм не потрібна, і вважали, що їхній