Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік
— Я не хотів тебе налякати, — вийшовши з-за дерева вибачився Фалмін, намагаючись не дивитися їй в очі, від яких у нього мороз біг по шкірі. — Подумав, що буде краще, якщо за тобою хтось нагляне, адже вже сутінки на носі, а в лісі багато чого водиться.
Вона, звичайно, нічого не відповіла, лише ледь помітно, самими краєчками губ, посміхнулася. Фалмін зупинився в п'яти кроках від Пельги, все ще не дивлячись у вічі, хоча дівчина усіма силами намагалася зловити його погляд.
— Стільки часу пройшло, — сказав чоловік, переборюючи хвилювання, яке холодом поповзло внизу живота.
Дівчина схилила голову собі на плече, сумно глянула на нього й відвела погляд. Благандійський Чаклун, побачивши це, підійшов трішки ближче.
— Пельго, я хотів побачити тебе, тому що…тому що… — Фалмін запнувся, нагамаючись підібрати слова. — Тому що скучив за твоїми очима. Тому що ти декого мені нагадуєш.
Пельга підвела погляд і трішки вражено поглянула на чаклуна, який напівмертвий стояв навпроти. Вона посумнішала ще більше й повільним кроком підійшла до нього впритул, дивлячись у вічі. Їх погляди зустрілися і в обох перехопило дихання. Фалмін чомусь від хвилювання затремтів, як і Пельга, яка не зводила очей з його обличчя, наче намагаючись запам'ятати кожну зморшку й горбочок, кожний шрам і клітинку. Чаклун бачив у ній Ельгіду, свою дитину. А вона, Пельга, дивилася на нього так, як сам Фалмін дивився на Анарель.
— Пельго, я…
Дівчина встала навшпиньки, адже була суттєво нижчою за нього. Дотягнулася своїми солодкими холодними вустами до його губ, обережно обхопила шию обома руками й притиснулась усім своїм тілом. Він не став заперечувати, відповів обережно, тому що не хотів своєю дикістю вразити дівочу психіку й уявлення про ідеальне кохання.
Пельга повільно відсторонилася, зі сльозами на очах поглянула Фалміну у вічі. Він не розумів причини сліз, а тому обійняв, зігрів, промовчав. У такому випадку мовчання найбільше допомагало. Чоловік знав про це, здогадувався про її біль, про бажання щось сказати.
Вони довго стояли обійнявшись біля берегу ставка. Стояли незворушно й неначе чекали дива, яке так і не сталося того вечора. Фалмін обіймав її, як свою дитину, а вона його, як давно жадане кохання.
Благандійський Чаклун не проводив із нею ніч. Не хотів ламати життя такій чистій душею і тілом дівчинці. Бачив у її очах бажання та пристрасть, проте не скористався цим. Просто не зміг.
Пельга закохалася в нього, полюбила усім своїм дівочим серцем. Після того, як Фалмін кинувся рятувати її з палаючого будинку; як виніс із вогню на руках, непритомну й слабку. Потім залишився до тих пір, поки дівчина не одужала.
Перед самим своїм від'їздом він подарував їй намисто із сірих маленьких перлин, яке Пельга ніколи не знімала й носила на шиї вдень і вночі, як згадку про нього. Дівчина знала про ту, іншу жінку, але вона не ображалася, навпаки, розуміла й змирилася. Однак все ще по-справжньому кохала й сподівалась, що коли-небудь він прийде і ніколи більше не піде…Ніколи…
Тієї ж ночі крізь небо, пройшла, наче голка, блискавка, перед якою люто й голосно прогриміло. Ставні в хаті затремтіли від сили стихії. Менший син Лешака й Ординії прокинувся, захнюпав, але матір швиденько заколисала його, притуливши до себе й накривши теплим покривалом.
Гібді і Фалмін, який прийшов разом із Пельгою пізно вночі, лягли в окремій кімнаті, яку виділили господарі. Їм дали теплі покривала й матраси із гусиним пір'ям, тому, на думку Фалміна, вони спали як королі.
— Фалміне, — почулося посеред ночі, коли всі вже спали, — а що у вас з Пельгою?
— Лягай спати, Гібді, завтра рано вставати, — чаклун розвернувся до стіни, не бажаючи говорити про таке із гномом.
— Слухай, я тут подумав, це якщо у вас щось вийде, то можна тут навіть собі хатинку купити. А чому ні? Білий Хутір чудове місце для життя, а якщо тут ще й твої дітлахи будуть, то тоді взагалі чудово. Я із Гріваром та компанією проїдемося по королівствах, заробимо грошенят. Ти дракончиків різних повбиваєш, також грошей заробиш, і все, можна оселятися і жити! — мрійливо думав Гібді, абсолютно забувши про свій будинок в Кагаку і декілька звабливих гномок, які так і чекали його повернення.
— Мій ти гноме, ти багато сьогодні із Лешаком випив?
— Два бутлі, — почулася однозначна відповідь, після чого коротун негарно відригнув. — І це при тому, що Ординія в нас третій з рук вирвала.
— Ну-то ось і лягай спати, бо ти коли п'яний, то всяка нісенітниця в голову лізе й питання дурні задаєш, на які в мене немає жодного бажання відповідати.
— Дідько, ну й буря сьогодні, — сказав як ні в чому не бувало гном, накрившись покривалом і таким чином зробивши уявний захист від усього зла на землі. — Може, це хтось із чародіїв хімічить?
— Так, лягай, хімік, а то я тебе зараз сам присплю.
Запанувала тиша, яка порушувалась лише хропінням Лешака Бавара й періодичними вибухами грому. Кімнату освітила ще одна блискавиця і в світлі на мить стала видима тінь, яка стояла прямо навпроти вікна й спостерігала за сплячими. Фалмін, який не спав, помітив це, повільно повернувся до свого меча, кинув погляд на вікно, але там нікого не було. Лише бачив, як у далечі хиталися високі дерева, розгойдані сильним вітром.
— Гібді.
