Учень убивці - Робін Хобб

стояв по коліно у траві. Взимку її стеблини всохли геть, але біля самої землі зеленіли. Я бачив інші трав’янисті схили з камінням де-не-де та групки дерев. Я знизав плечима й повернувся, щоб узяти пожитки. Це був горбистий край, але я чув запах моря та низького припливу десь на сході. У мене було нав’язливе відчуття, що я вже колись бачив це місце; я тут не бував, але рельєф досить знайомий. Я повернувся, і на заході побачив Сентінель. Я не міг ні з чим сплутати ту подвійну гостроверху гору. Менше року тому я перемальовував цю карту для Федврена. Її автор обрав характерну вершину Сентінеля як мотив для обрамлення. Отже, море було на сході, а Сентінель — на заході. Раптом моє серце похололо. Я зрозумів, де я: недалеко від Форджа.

Я швидко роззирнувся, оглянувши навколишні пагорби, ліси та дорогу. Нікого не було. Я в паніці намагався відшукати чиюсь свідомість, але відчув тільки птахів, дрібну звірину та оленя, який підняв голову і форкнув, намагаючись зрозуміти, хто я є. Я на мить заспокоївся, а потім пригадав, що на «перекованих» це не діяло.

Я спустився з пагорба, де стирчало кілька валунів, і заховався за ними. Вітер дув не холодний, і день був по-весняному погідний. Хотілося знайти якесь укриття, аби не стати привабливою мішенню на вершині схилу. Я спокійно намагався розпланувати подальші дії. Гален наказав нам тихо сидіти на своїх місцях, медитуючи й відкриваючи свої думки. Впродовж цих двох днів він зв’яжеться зі мною.

Найбільший людський страх — очікування поразки. Я не вірив, що він спробує зв’язатися зі мною, не кажучи вже про те, що я цього просто не відчую. Також я мав певність, що він відправив мене у небезпечне місце. Я встав, більше ні про що не думаючи, і знову подивився, чи нікого немає навколо. Затим пішов на запах моря. Якщо я правильно визначив своє місцезнаходження, то з берега побачу острів Оленячого Рога. Погожого дня звідти також можна було побачити острів Скрім. Якщо розгледжу хоч один із них, то вдасться визначити, наскільки далеко я від Форджа.

Доки я йшов, то переконував себе, що хочу лише дізнатися, скільки йти до Баккіпа. Тільки бовдур міг думати, що «перековані» досі небезпечні. Без сумніву, зима їх усіх вбила або ж вони занадто виснажені від голоду, щоб напасти на когось. Я не вірив у те, що вони об’єднуються у банди головорізів та грабіжників. Я не боявся, а лише прагнув дізнатися, де я. Якби Гален дійсно хотів зі мною зв’язатися, то відстань не стане на заваді, адже він постійно нам товкмачив, що зв’язується з людиною, а не місцем. Він знайде мене як на пляжі, так і на вершині гори.

Увечері я вже стояв на вершині скель біля моря. Бачив острів Оленячого Рога, а за ним — туманні обриси, які прийняв за Скрім. Я був на півночі від Форджа. Якщо піду берегом, то мій шлях пролягатиме крізь те зруйноване поселення. Це не дуже радувало мене.

Що тепер?

Увечері я повернувся на вершину і скулився між двома валунами. Я вирішив, що це найкраще місце, де можна перечекати. Незважаючи на сумніви, я залишусь тут, поки той час, упродовж якого Гален повинен зі мною зв’язатися, не мине. Я поїв хліба з солоною рибою і зробив кілька ковтків води. Я взяв ще одну накидку і закутався в неї, твердо вирішивши, що не буду розпалювати багаття. Навіть маленький вогник міг привернути увагу зі стежки-грунтівця, що проходила повз пагорб.

Гадаю, немає нічого виснажливішого за постійну тривогу. Я намагався медитувати, відкриваючись для Скіллу Галена, і трусився від холоду, відганяючи страх. Моя дитяча уява малювала темні обідрані постаті, які підкрадаються до мене, аби вбити заради одежі та їжі. На зворотному шляху я виламав собі кияку, затиснувши її в обох руках. Втім, мені здавалося, що це погана зброя. Іноді я засинав, незважаючи на мій страх. І мені постійно снилося, як Гален зловтішається з моєї поразки або як до мене наближаються «перековані». Тому я постійно прокидався, здригаючись, і панічно роззирався. А раптом це не просто нічні жахи?

Я дивився, як над деревами сходить сонце. Вранці я заснув тривожним сном. Після обіду був виснажений, але спокійний, і розважався тим, що проникав у думки диких тварин на пагорбі. Миші та співочі птахи просто хотіли їсти і для мене були всього-на-всього проблисками голоду. Кролики займали більше місця, а лис жадав знайти собі пару. Трохи далі олень зосереджено оббивав панти, як коваль у своїй кузні. Вечір тягнувся довго. Дивно, але мені було дуже важко визнати, що навіть уночі я не відчув і слабкого дотику Скіллу. Або Гален не зв’язувався зі мною, або ж я нічого не відчував. Повечерявши хлібом та рибою у темряві, сказав собі, що це не має значення. Намагався розгніватись, але мій відчай був надто сильним і темним для того, щоб його розбив вогонь люті. Був упевнений, що Гален обдурив мене, але я ніколи цього не доведу, навіть собі. Мені тепер доведеться постійно думати, чи дійсно його презирство було виправданим. Мене огортала цілковита темрява. Я сперся об камінь, затиснувши палицю між коліньми, та занурився в сон.

Я бачив заплутані та гіркі сни: наді мною стояв Регал, а я був дитиною, яка спить у сіні. Він сміявся, тримаючи ножа. Веріті всміхався, наче виправдовуючись. Чейд розчаровано відвертався від мене. Моллі всміхалася Джейду, а на мене не звертала жодної уваги, хоч я стояв поряд. Барріч трусив мене за комір, наказуючи поводитися як людина, а не як звір. Але я лежав на сіні в старій сорочці і гриз кістку. Мені подобалося м’ясо, і я не міг думати про щось інше.

Мені було добре, поки хтось не відчинив двері до стайні настіж. Я відчув неприємний протяг і з гарчанням підняв голову. Я відчув запах Барріча та елю. Він повільно пройшов повз мене крізь темряву, пробурмотівши: «Все добре, Ковалику». Я опустив голову, а Барріч почав підніматися приступками.

Раптом я почув крик. Хтось упав зі щаблів-приступців. Я почув звуки боротьби й підскочив з гарчанням та гавкотом. На мене хтось мало не впав. Мене хтось копнув чоботом, і я схопив його за ногу, стиснувши щелепи. Я вкусив його за чобіт і штани, майже не зачепивши плоті, але той чоловік люто зашипів від болю й накинувся на мене.

Я відчув, як мені в бік