Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік
— Ну, давайте! — радісно сказав гном, вже відчуваючи запах домашнього продукту.
— За спокій і мир у наших оселях, — сказав тост Лешак, після чого разом з гостями потягнув першу рюмку, яку закусив яєчнею.
— Ну, по другій? — запропонував Гібді, але отримав грізний погляд Фалміна.
— Ти кудись летиш? Хочеш напитися — пий, а ми з Лешаком поки що полялякаємо, — сказав твердо чаклун, на що гном із непроникним виразом обличчя перехилив ще одну чарку, але наступну не поспішав наповнювати.
— Нус, як там твоє життя, Фалміне, драконів не меншає?
— Життя відносно непогано, але ось зміїв аж ніяк не меншає, як я не стараюся.
— Так звідки ж ці падли беруться? Невже плодяться, що ті миші?
— Дракони живуть у горах, болотах, лісах, печерах, пустелях та в озерах, — пояснив Фалмін. — Вони віддаляються від бурхливого світу й спокійно народжують потомство, причому більшає не сама кількість драконів, а дітлахів, яких вони зобов'язані годувати й оберігати. Саме тому вони нападають на людей — потенційних кривдників і їжу.
— До речі, — встрягнув Гібді, ковиряючи виделкою в картоплі, — а багатенько зараз вищих драконів?
— Достатньо. Особисто я знаю трьох червоних, чотирьох золотих, одного білого й одного чорного.
Рудобородий певний час переварював інформацію, жуючи одну підгорілу картоплину. Фалмін і Лешак поглянули у вікно, побачили Пельгу, яка вийшла з іншого боку хати й пішла городами до лісу, що простягався далеко на південний схід.
— Шкода мені її, — сказав занепокоєно Лешак, перед цим заливши на душу ще чарку самогону. — Після тієї напасті з драконом дівка й не розмовляє більше.
— Як так? — здивувався Гібді, який весь цей час не помічав німоти дівчини. — Я ж говорив із нею.
— Ага, говорив. А відповідь бодай раз ти чув? — сумно спитав Лешак, на що гном ніяково спохмурів і потягнувся за чаркою.
— Ми її вже й до бабки водили. Віщунка, тут неподалік живе. Так ця карга стара сказала нам якусь дурню і грошей попросила, а їй дулю показав і вйо, додому.
— А що сказала віщунка? — запитав Фалмін, все ще дивлячись у вікно, проводжаючи поглядом молоденьку дівчину, яка з кожною секундою ставала все меншою та меншою на фоні неосяжного поля. — Можеш дослівно повторити?
— Ха, здивуєшся, адже вона дійсно дурню сказала, але запам'ятав, чомусь мені її слова залягли в голову, хоч ломом виламуй. «Лиш більша біда голос пробудить, що прийде невдовзі й вогнем землю накриє».
Фалмін, почувши ці слова, повернувся обличчям до Лешака й Гібді, які із похмурими фізіономіями уважно спостерігали за його реакцією. Проте чаклун зовні залишився спокійним, навчився контролювати себе, випрацював певну міміку обличчя, яке можна було б назвати кам'яним. Не раз це допомогало в суперечках і угодах, адже люди люблять серйозних партнерів, а не клоунів чи блазнів.
— Лешаку, — звернувся до хлібороба Фалмін, — я, власне кажучи, в тебе й так в боргу, тому що ти приютив мене в себе, коли всі інші женуть у шию, але б хотів попросити трішки перебути тут, у вашому селі.
— Фалміне, які проблеми, — хлопнув його по спині чоловік. — Ви з Гібдіральдом тут завжди звані гості, навіть моя Ординія колись сказала, що з вами веселіше жити.
— Брешеш як на духу, — хохотнув гном.
— Ну, прибрехав трішки, але ж вона не буде проти, повірте! — завірив їх розчервонівший хлібороб, з надією в очах дивлячись на Фалміна. — Залишайся на скільки потрібно.
Благандійський Чаклун вдячно кивнув головою та поклав на стіл невеличкий мішечок із золотом та сріблом, від чого Бавар одразу надувся і набундючився.
— Ти мене, курвиного сина, за кого маєш? — розійшовся чоловік. — Ти мою сім'ю від дракона смердючого врятував, а тому я тобі до кінця свого життя вдячний буду. А зараз забери цю херню, вибач за слово, і давай-но налий нам ще по одній. У тебе рука легка.
— Легка, твоя правда, — посміхнувся Фалмін, беручи самогон і розливаючи його в чарки. Гібді, який сидів мовчки, із радістю спостерігав за усмішкою і веселими очима друга, який востаннє посміхався так щиро вже дуже й дуже давно, адже причин для цього ставало все менше й менше.
День тягнувся до свого кінця і на небі стали видимі перші зорі. Усюди панувала гармонія, жодні звуки не розривали благородної тиші цього давнього лісу, який виріс ще за часів перших ельфів, яких сюди Лекарн привів після Катаклізму в Орінсії.
Місцевість дивувала своїм розмаїттям, тут були: і величні дуби, і стрункі берізки, і пишнолисті ясени, і навіть сосни, які рідкими рядочками росли вздовж лівого берега ставка. Попри сніг і морози, ставок не замерз, таємничо виблискував у світлі Місяця. Окремі види птахів вже полетіли в теплі краї, але де-не-де було чутно спів соловейка, який хотів виспіватись перед темними сутінками.
До ставу, оточеного деревами, підбігла темноволоса дівчина, махнула своєю косою і, не зупиняючись, забігла у воду прямісінько в білій суконьці. Зайшовши по щиколотки, вона зупинилася, поглянула на небо, намагаючись побачити першу зорю і загадати бажання. Проте там вже було до десятка різних світил, які наче світлячки мерехтіли жовтогарячим кольором. Пельга хмикнула, зачерпнула жменьку води і вмилася. Потім підійшла трішки ближче до берега й поглянула на інший бік довгого ставу.
Так довго стояла, просто вслухаючись у тишу й чекаючи, аж поки позаду не почулися чиїсь тихі,