Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

Вона вже не була сама.

Решта Щурів іще спали, хтось голосно хропів, хтось настільки ж голосно пукав. Іскра лежала із рукою поперек грудей Ґіселера, буйне волосся її було розсипане в безладі. Коні форкали й потупували, дятел стукотів у стовбур сосни короткими серіями.

Цірі збігла до струмка. Милася довго, трясучись від холоду. Милася різкими рухами тремтливих рук, намагаючись змити з себе те, чого вже неможливо було змити. Щоками її стікали сльози.

Фалька.

Вода пінилася і шуміла камінням, пливла вдалечінь, у туман.

Усе відпливало в далечінь. У туман.

Усе.

Були потолоччю. Були дивною збираниною, створеною війною, нещастям і погордою. Війна, нещастя і погорда поєднали їх і викинули на один берег, як набубнявіла річка викидає на пляжі й залишає там чорні, вигладжені об каміння шматки дерева, що їх вона несе в собі.

Кейлі прийшов до тями серед диму, пожежі й крові у сплюндрованому замку, лежачи між трупами названих батьків та їхніх родичів. Ступаючи по засланому трупами дворищі, натрапив він на Рефа. Реф був солдатом з карної експедиції, яку імператор Емгир вар Емрейс вислав на придушення повстання в Еббінґу. Був одним із тих, хто захопив і сплюндрував замок після дводенної облоги. Здобувши замок, товариші кинули Рефа, хоча Реф був живий. Але догляд поранених не входив до звичаїв різунів із нільфгардських спеціальних загонів.

Спочатку Кейлі хотів добити Рефа. Але Кейлі не бажав залишатися сам. А Рефові, як і Кейлі, було шістнадцять.

Разом вони зализували рани. Разом убили й пограбували митаря, разом пили пиво в корчмі, а пізніше, їдучи через село на трофейних конях, розкидали навколо решту пограбованих грошей, регочучи при цьому, що аж черево тріскалося.

Разом утікали від погоні ніссірів і нільфгардських патрулів.

Ґіселер дезертирував з армії. Скоріше за все, була то армія володаря з Песо, який уклав союз із повстанцями з Еббінґу. Скоріше за все. Ґіселер не дуже знав, куди саме забрали його вербувальники. Був тоді п’яним у шток. Коли протверезів і отримав на муштрі перших батогів від сержанта, здимів. Спочатку бродив на самоті, але коли нільфгардці розгромили конфедерацію повстанців, у лісах аж зароїлося від інших дезертирів й утікачів. Утікачі швиденько згуртувалися у банди. Ґіселер пристав до однієї з них.

Банда грабувала й палила села, нападала на конвої і транспорти, танула в диких утечах від ескадронів нільфгардської кінноти. Під час однієї з втеч банда напоролася у гущавині на лісових ельфів і знайшла невидиму погибель, що сичала сірим пір’ям стріл, які летіли з усіх боків. Одна зі стріл пробила навиліт плече Ґіселера й пришпилила його до дерева. Тією, хто вранці витягнула стрілу й перев’язала рану, була Ениеведдіен.

Ґіселер ніколи не довідався, чому ельфи прирекли Ениеведдіен на баніцію[18], за які провини прирекли її на смерть — бо для вільної ельфійки смертельним вироком ставала самотність на вузькому пасі нейтральної землі, що відділяла Вільний Старший Люд від людей. Самотня ельфійка мусить загинути. Якщо не знайде товариша.

Ениеведдіен товариша знайшла. Її ім’я, що у вільному перекладі означало «Дитя вогню», було для Ґіселера занадто складним і занадто поетичним. Називав він її Іскрою.

Містле походила з багатої шляхетської родини з міста Турн у Північному Маехті. Її батько, васал князя Рудіґера, вступив до повстанської армії, дав себе перемогти й пропав безвісти. Коли населення Турну втікало з міста на село перед карною експедицією, що саме наближувалася, від сумнозвісних Пацифікаторів з Ґеммери, родина Містле також утекла, а Містле загубилася в охопленому панікою натовпі. Виряджена й делікатна панянка, яку з наймолодших років носили в паланкіні, не зуміла дотримуватися швидкості втікачів. Через три дні мандрів вона потрапила до лап ловців людей, що тягнулися за нільфгардцями. Дівчата менше сімнадцяти років були в ціні. Якщо були незаймані. Ловці не займали Містле, спочатку перевіривши, чи справді вона незаймана. Після тієї перевірки Містле проревіла цілу ніч.

У долині річки Вельми караван ловців був розгромлений і вибитий до ноги бандою нільфгардських мародерів. Убито було усіх ловців і бранців чоловічої статі. Пощадили тільки дівчат. Дівчата не знали, навіщо їх пощадили. Незнання те не тривало довго.

Містле була єдиною, що вижила. З рову, до якого її кинули, голу, укриту синцями, мерзотою, брудом і засохлою кров’ю, витягнув її Ассе, син сільського коваля, який вистежував нільфгардців уже третій день, ошалілий від бажання помсти за те, що мародери зробили з його батьком, матір’ю і сестрами і на що йому довелося дивитися, сховавшись у коноплях.

Усі вони зустрілися на святкуванні Ламмаса, Свята Жнив, в одному з сіл в Ґесо. Війна й злидні ще не заволоділи повною мірою краєм над Верхнім Вельдом — селяни традиційно, із гучними розвагами й танцями, святкували початок Місяця Серпа.

Не шукали себе занадто довго у веселому натовпі. Надто багато їх вирізняло. Надто багато мали вони спільного. Поєднувала їх любов до крикливого, кольорового, примхливого одягу, до награбованих блискіток, гарних коней, мечів, яких вони не відчіплювали навіть під час танцю. Відрізняли їх зухвалість і гординя, упевненість у собі, насмішкувата задерикуватість і різкість.

І погорда.

Вони були дітьми Часів Погорди. Й тільки погорду мали вони для інших. Важливою залишалася тільки сила. Управність у володінні зброєю, яку вони швидко роздобули на шляхах. Рішучість. Швидкий кінь і гострий меч.

І товариші. Приятелі. Друзі. Бо той, хто сам, — мусить загинути: від голоду, від меча, від стріли, від хлопських колів, від мотузки, від пожежі. Хто сам — той гине: заколотий, затовчений, побитий, сплюгавлений, наче іграшка, яку передають із рук на руки.

Вони зустрілися на Святі Жнив. Похмурий, чорний, довготелесий Ґіселер. Худий, довговолосий Кейлі зі злими очима й губами, застиглими в злій гримасі. Реф, який все ще говорив із нільфгардським акцентом. Висока, довгонога Містле із постриженим, жорстким, наче щітка, волоссям кольору соломи. Великоока й різнобарвна Іскра, вертка й зграбна в танці, швидка й убивча в битві, із вузькими губами й дрібними ельфійськими зубами. Плечистий Ассе зі світлим кучерявим пухом на підборідді.

Отаманом став Ґіселер. А прозвалися вони Щурами. Хтось колись їх так назвав, а їм це сподобалося.

Грабували й убивали, а жорстокість їхня увійшла в прислів’я.

Спочатку нільфгардські префекти не звертали на них уваги. Вони були впевнені, що, як й інші банди, вони скоро стануть жертвою скоординованих дій розлюченого селянства, що винищать і виріжуть одне одного самі, коли кількість зібраних трофеїв змусить жадібність перемогти бандитську