Учень убивці - Робін Хобб
Минуло кілька місяців після випробування Галена. Однієї ночі я прокинувся і побачив, що навколо мого ліжка стояли постаті в темних каптурах та масках предків.
Ніхто не має права писати або розповідати, як проходить церемонія. Але, гадаю, я можу розповісти: коли мені в руки давали живу істоту — рибину, птаха та звіра, — я відпустив усіх (не їхні душі, а їх самих, давши їм волю). Під час того як я проходив церемонію, ніхто не помер, відповідно, бенкету теж не було. Але вже тоді я відчув, що навколо мене забагато проливається крові, а смертей вистачить на все життя. Тому я відмовився вбивати когось своїми руками чи зубами. Та все ж мій Протекторант вирішив дати мені ім’я, а отже, не зовсім у мені розчарувався. Ім’я давали стародавньою мовою, яка збереглася лише в усному вигляді. Мені не було кому розповісти, що значить моє ім’я. Але, гадаю, що тут я можу його повідомити. Воно означає «Той, хто приносить зміни».
Я одразу ж пішов до стайні. Спочатку відвідав Ковалика, а затим Сажку. Від моєї зневіри через завтрашній день мені стало погано, і я, відчуваючи нудоту, стояв біля стійла Сажки, прихилившись до її холки. Там Барріч і знайшов мене. Я відчув його присутність та рівні кроки, поки він підходив до конюшні. Барріч різко зупинився біля Сажки, і я відчув, що він дивиться на мене.
— Ну і що тепер? — суворо запитав Барріч. З його тону я зрозумів, як я його дістав зі своїми проблемами. Якби мені не було так сумно, я б випростався і сказав би, що все добре. Але я пробурмотів, не піднімаючи обличчя від Сажки:
— Завтра Гален хоче дати нам випробування.
— Я знаю. Він досить несподівано наказав мені підготувати коней для цієї ідіотської затії. Я б йому відмовив, якби не воскова печатка від короля. Я знаю тільки те, що йому потрібні коні, тому не питай навіщо, — сердито відповів він.
— Не буду, — неохоче запевнив я. Слід було довести Галену, що я зможу пройти випробування, або взагалі не брати участі.
— Ти взагалі не зможеш пройти випробування, яке підготував для тебе Гален, еге ж? — невимушено промовив Барріч. Але я помітив, що йому вже заздалегідь не подобається моя відповідь.
— Взагалі, — байдуже сказав я, і ми обидва помовчали, вдумуючись у незворотність цього слова.
— Ну… — Барріч прокашлявся і поправив пояса. — Тоді тобі треба пережити це і повернутися сюди. Не все так погано з твоїм навчанням. Людина не може вміти всього.
Барріч говорив так, наче моя невдача у заняттях з володіння Скіллом не матиме жодних наслідків.
— Гадаю, ти маєш рацію. Ти доглянеш за Коваликом, поки мене не буде?
— Так, — Барріч почав повертатися, але неохоче зупинився. — Пес дуже сумуватиме за тобою?
Я зрозумів, що він мав на увазі, але вирішив уникнути відповіді.
— Не знаю. Я так часто залишав його самого під час навчання, що тепер він узагалі за мною не сумуватиме.
— Сумніваюся, — важко вимовив Барріч і відвернувся. — І дуже сумніваюся, — додав він, поки йшов поміж стійлами. Але я розумів, що він знає правду і йому геть неприємно не лише від того, що у нас із Коваликом є зв’язок, але й через те, що я не визнав цього.
— Наче йому стане легше, якщо я це визнаю, — пробурмотів я до Сажки. Я попрощався зі своїми тваринами, намагаючись пояснити Коваликові, що ми побачимось через кілька обідів та ночей. Він звивався, підлещувався й переконував мене, щоб я взяв його з собою, бо він мені стане у пригоді. Ковалик вже був занадто великий, щоб брати його на руки. Тому я присів, а він став мені на коліна. Ковалик був такий теплий і великий, і я відчував його зовсім близько. На мить я зрозумів, що він правий і мені з ним буде простіше пережити свою поразку. Але нагадав собі, що Ковалику слід бути тут і чекати, поки я повернуся, і пообіцяв йому, що після цього проведу кілька днів тільки з ним, уперше візьму його на довге полювання. «Зараз», — просив він, а я обіцяв: «Скоро». Затим я повернувся в замок, щоби взяти змінний одяг та харч у дорогу.
Збори наступного ранку були дуже пишними та видовищними, хоч, про мене, це було безглуздо. Інші учні нервували і були в піднесеному настрої. Серед вісьмох чоловік, які мали пройти випробування, я один байдуже дивився на нетерплячих коней та вісім закритих нош. Гален вишикував нас і зав’язав очі, поки на нас дивилося близько шістдесяти чоловік. Переважно то були рідні та друзі учнів або любителі пліток у замку. Гален виголосив коротку промову, яка здебільшого стосувалася нас. Нічого нового ми не почули: нас відправлять у різні сторони й залишать там; ми повинні спілкуватися за допомогою Скіллу, щоб повернутися до замку, і в разі успіху ми станемо групою, яка добре послужить королю і переможе піратів з червоних кораблів. Останні слова справили враження на натовп, і я почув, як народ перешіптувався, доки мене вели до нош і допомагали сісти всередину.
Наступні півтора дня пройшли дуже нудно. Ноші розхитувались, і скоро мене почало нудити через брак свіжого повітря та краєвидів. Чоловік, який стежив за кіньми, дав слово мовчати й дотримав його. Тієї ночі ми ненадовго зупинилися. Мені дали вбогу вечерю: хліб із сиром та воду. Потім знову посадили в ноші, і я продовжив свій шлях, розхитуючись та підскакуючи.
Наступного дня десь в обід ми зупинилися. Чоловік знову допоміг мені вилізти з нош, не сказавши ані слова. Дув сильний вітер, а я стояв із зав’язаними очима. В мене боліла голова, і я змерз. Почувши, що коні побігли назад, я зрозумів, що вже на місці, й вирішив зняти пов’язку. Гален зав’язав її міцно, тож довелося з нею пововтузитись.
Я стояв на трав’яному схилі. Мій супровідник швидко віддалявся дорогою, що вилася повз підніжжя пагорба. Я
