Заборонені чари - Олег Євгенович Авраменко

— Ми будемо разом, рідна, — промовив він водночас лагідно й гірко. — Я вже не уявляю свого життя без тебе.

— І ми житимемо як чоловік та жінка?

Кейт знову зітхнув:

— Боюсь, цього не уникнути.

— А що ми скажемо мамі, батькові… і всім іншим? Як пояснимо наші стосунки? Як пояснимо нашу відсутність?

— Ніяк, — відповів Кейт. — Навіть повернувшись до нашого світу, ми не зможемо повернутися додому.

— Я боялася, що ти це скажеш, — сумно мовила сестра.

— Навіть якщо обставини складуться найкращим чином, — продовжував він, — і нас ні в чому не запідозрять, то все одно допитають під наркотиками, для зайвої певності. Мене точно допитають: адже я виконував відповідальне доручення — і раптом ні з того ні з сього зник. Тоді я розповім усе, і про свої вчинки, і про свої наміри, сам підпишу собі смертний вирок… До речі, тобі це не загрожує. За тобою немає серйозних злочинів. Тебе можуть звинуватити хіба в тому, що ти півтора року мовчала про свої підозри стосовно Маріки, а потім пасивно покривала мене.

—Також я збиралася розповісти Алісі з Марікою про батькові плани, — додала Джейн. — І неодмінно розповім при зустрічі. Тож ми обоє зрадники. Нам обом не можна повертатися додому, потрапляти на очі рідним та знайомим… Як ми далі житимемо, Кейте?

— Якось проживемо. Звичайно, доведеться весь час переховуватись, але тут нічого не вдієш. Добре хоч гроші маємо, від голоду не помремо.

— Які гроші? Дідів спадок?

— Саме він, — підтвердив Кейт.

Їхній дід з материного боку, Патрік О’Лірі, з якоїсь причини дуже не любив Ґордона Волша і не схвалював доччин шлюб з ним, тому в своєму заповіті відписав Дейні Волш лише нерухомість, а всі його гроші перейшли безпосередньо до онуків. На Джейнине ім’я було утворено траст зі статутним фондом вісімсот тисяч фунтів, а Кейт успадкував майже півтора мільйони, якими міг порядкувати на свій розсуд.

— Ти думаєш, ми зможемо взяти гроші, не виказавши себе? — скептично запитала Джейн. — А я впевнена, що батько вже встановив нагляд за нашими рахунками. Він дуже методичний.

Кейт зловтішно посміхнувся:

— Тоді його чекав неприємний сюрприз. Ще п’ять місяців тому я кружним шляхом перевів більшість моїх грошей у готівку і поклав їх на зберігання в індивідуальні сейфи десяти різних банків у найбільших містах Землі. Тож жити нам буде на що, не турбуйся.

Джейн здивовано зиркнула на нього:

— То ти давно був готовий до цього?

— Що так по-дурному вклепаємося, ні. Проте розумів, що рано чи пізно мене викриють, і готував шляхи для втечі.

— Гм… А чому сховав гроші лише півроку тому? Чому не відразу як почав дурити наших? Ще вагався, здавати їм Маріку чи ні?

Кейт міцно стиснув губи й відвернувся.

— Я ні секунди не вагався, — глухо мовив він. — Від самого початку я твердо вирішив, що не віддам Марічин світ на поталу Послідовникам. Але… Як би це сказати?.. Словом, якийсь час я мав певні надії…

— Що одружишся з нею?

— Так. І я… я був згоден жити з нею в її світі. Навіть заради кохання вона не відмовилася б від своєї батьківщини, від рідних, від свого високого становища.

— А ти ладен був відмовитись від усього, — не запитала, а констатувала сестра.

— Я ладен був на все. Збирався безпосередньо перед утечею обернути всі свої гроші на золото та коштовності… А втім, тепер це не має значення. Коли я зрозумів, що Маріка не для мене і ми не зможемо бути разом, то викинув ці дурощі з голови.

Кілька хвилин Джейн мовчала. Спершись на поручні, вона неуважно дивилася за борт і про щось думала. Потім знову повернулася до Кейта і сказала:

— А це непогана ідея.

— Що?

— Оселитись у цьому світі. Обмінявши твої гроші на золото та коштовності, ми станемо тут дуже багатими людьми і зможемо жити в своє задоволення. — Джейн присунулася до брата і пристрасно поглянула йому в очі. — Жити й кохати одне одного. Упевнені в майбутньому, без страху перед тим, що наші… гм, колишні наші знайдуть нас. А мамі ми надішлемо листа, пояснимо все і попросимо не переживати за нас.

Кейт похитав головою:

— Ти кажеш так, не подумавши. Ти не зможеш нормально жити в цьому світі, не зможеш пристосуватися до тутешніх умов і задовольнятися місцевим побутом. Ми тут лише вісім днів, а скільки я вже чув від тебе нарікань. І це при тому, що я бачу, як ти намагаєшся терпіти всі незручності, не вередувати, не скаржитися на все поспіль. Ти теплична квіточка, люба, ти надто звикла до комфорту нашого світу, звикла до тих приємних дрібничок, що їх тут не купиш ні за які гроші. Тобі багато чого бракуватиме…

— Я знаю, Кейте. Знаю, що мені буде важко. Знаю, що нарікатиму, скаржитимусь, вередуватиму. Проте я не згодна, що не зможу нормально тут жити. Інші люди можуть — і я зможу. Я докладу всіх зусиль, щоб пристосуватися до тутешніх умов, звикнути до тутешнього побуту, змиритися з тутешніми порядками. Звичайно, ти маєш рацію: я теплична квіточка, і мені багато чого бракуватиме. Та все одно тут буде краще, ніж у нашому світі, де нам доведеться весь час переховуватись… а врешті-решт нас таки знайдуть. Ми з тобою кепські конспіратори, погодься.

— Це правда, — неохоче визнав Кейт. — Але я певен, що…

Він замовк, не закінчивши своєї думки, бо побачив, як по трапу на