Учень убивці - Робін Хобб
Солдати обговорювали всі ці можливості, проявляючи глибші політичні знання, аніж Гален міг припустити. У глибині душі мені було соромно, що я так недооцінював їх, бо за такий короткий час Гален навіяв мені думку про те, що всі солдати — бовдури, що тільки й уміють махати мечем, мовляв, сила є — розуму не треба. Я прожив серед них все життя, тому повинен був знати краще, точніше, знав. Але моя жага піднятися вище, щоб повністю довести своє право на володіння цією королівською магією, змусила повірити у будь-яку маячню, яку Гален міг мені втокмачити. Щось клацнуло всередині, наче останній шматок дерев’яної головоломки, який став на місце. Мене підкупили знаннями, так само як інших підкуповували грошима.
Піднімаючись у свою кімнату, я картав себе. Ліг спати, вирішивши, що більше не дозволю Галену мене обманювати чи самообманюватися, що помилявся я. Також я твердо пообіцяв собі, що навчуся Скіллу, як би боляче й важко це не було.
Тому наступного ранку ще затемна я повністю занурився у навчання за розпорядком. Я слухав кожне слово Галена, змушував себе виконувати фізичні та розумові вправи, аж очі рогом лізли. Але після того як минув важкий тиждень, а потім — місяць, я відчував себе собакою, у якої перед носом розмахують кусником м’яса. Я бачив, як інші змінювалися: між ними вибудовувався зв’язок. Вони могли обмінюватися думками, поверталися одне до одного перед тим, як поговорити, й одночасно виконували фізичні вправи. Вони по черзі неохоче займалися зі мною в парі, але робили це з ображеним виглядом. Але я нічого не відчував. Вони здригалися й відходили від мене, скаржачись Галену, що моя сила нагадує то шепіт, то таран.
Я майже у відчаї спостерігав, коли вони танцювали в парах, контролюючи м’язи одне одного, або як вони із зав’язаними очима проходили крізь лабіринт із розжареного вугілля, керуючись зором свого напарника, який сидів поряд. Іноді я знав, що володію Скіллом: відчував, як він поширюється всередині й розкривається, як насінина, що росте. Але я не міг спрямовувати його чи контролювати. Одного разу він бився всередині, як хвиля об скелі, а вже за мить зник, перетворюючись на суху піщану пустелю. Коли Скілл був сильний, то я міг змусити Августа стояти, кланятись і ходити, а наступної миті він витріщався на мене, під’юджуючи, щоб я хоча б проник у його свідомість.
У мої думки теж ніхто не міг проникнути.
— Вимкни захист. Зруйнуй стіну! — сердито наказував Гален, стоячи біля мене й марно намагаючись передати мені найпростіший наказ або думку. Я відчував лише ледь помітний дотик Скіллу, але більше не міг впустити його у свою свідомість. Було б легше витерпіти, якби мені в ребра встромили меча. Я щосили намагався захиститися від його фізичних і розумових дотиків, а дотиків інших учнів узагалі не відчував.
З кожним днем вони все краще володіли Скіллом, поки я спостерігав за ними і щосили намагався освоїти ази. Одного дня Август подивився на сторінку, а його напарник, що сидів на іншому кінці даху, міг прочитати її вголос. Інша пара грала в шахи, не дивлячись на дошку. Гален був дуже задоволений усіма, окрім мене. Щодня він відпускав нас після дотику Скіллу, але я рідко його відчував. Щодня я йшов останнім, а Гален прохолодно нагадував мені, що витрачає час на бастарда лише за наказом короля.
Наближалася весна. Ковалик зі щенюка обертався на дорослого собаку. Доки я навчався, Сажка народила добру кобилку від жеребця Веріті. Я одного разу зустрівся з Моллі, й ми ходили ринком, майже не розмовляючи. Там з’явилася нова палатка, в якій огрядний чоловік продавав диких птахів та звірів. У клітках були ворони, горобці, ластівка й навіть молода лисиця, яка так заслабла від глистів, що ледве стояла на ногах. Смерть звільнила б її швидше, аніж покупець. Навіть якби в мене були гроші на глистогінний засіб, то він би її труїв так само, як і глисти. Мені стало огидно, і я підказував птахам, який яскравий шматок металу треба клювати, щоб звільнитися з кліток. Але Моллі думала, що мене цікавили саме тварини, тому я відчув, як вона віддалялася від мене навіть більше, аніж до цього. Поки я проводжав її, Ковалик жалібно скавчав, щоб вона приділяла йому увагу. Тому Моллі на прощання обійняла й погладила його. Я заздрив Ковалику через те, що він міг так добре скиглити. Мого власного скиглення ніхто не чув.
Вдихнувши весняного повітря, всі в порту пожвавішали, оскільки очікувалася сприятлива погода для набігів. Я кожного дня вечеряв з вартовими, слухаючи плітки. «Перековані» грабували людей на дорогах, і в таверні тільки й говорили про їхні безчинства й набіги. Вони були позбавлені будь-якої гідності та жалю й поводили себе гірше, ніж хижі дикі звірі. Всі легко забули, що вони колись були людьми, і ненавиділи їх так люто, як нікого. Відповідно, у всіх зростав страх бути «перекованим». На ринках продавали пляшечки з отруєним сиропом, який матері могли дати дітям у разі полону. Подейкували, що жителі прибережних міст склали свої пожитки на вози й рушили вглиб країни, покинувши свої звичні заняття рибальством і торгівлею, щоб стати фермерами і мисливцями подалі від небезпеки з моря. Певна річ, у місті побільшало жебраків. Одного разу «перекований» прийшов до Баккіпа й тинявся вулицями. Його ніхто не чіпав, як і будь-якого божевільного. Ходили темні чутки, що його тіло потім прибило до берега. Інші дейкали, що Веріті знайшов собі дружину з гір. Одні казали, що це було для того, аби забезпечити доступ до проходів; інші мовили, що нам не
