Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

Постукали.

— Входьте, — сказав сонливо Сигізмунд. Він був впевнений, що це Ігрев.

— Не завадив?

— Ні, Ігреве, не завадив.

Чародій увійшов до просторих покоїв, глянув на собак, які так само уважно дивилися на його довгі шати. Певно, давно вже цих псів не випускали на полювання. Принаймні так думав Ігрев, дивлячись на їх голодні погляди.

— Ваша Величність буде лягати спати?

– Ігреве, звідки такий церемоніал? Якби я хотів спати, то не пустив би тебе на поріг своїх покоїв. Правда?

— Правда, володарю.

— Маєш до мене справу?

— Маю.

Сигізмунд глянув на чародія скоса. У відблисках вогню, що горів у каміні, його обличчя ставало і справді моторошним.

— Пив?

— Пив, володарю, але говорити із вами прийшов на тверезу голову.

— Славтеся усі святі! — король награно сплеснув в долоні. — Надворі вечір, а Ігрев може говорити тверезо! Дійсно, дивний сьогодні день.

Здавалося, що чародій образився, але король усміхнувся, показав йому рукою на крісло, що стояло поруч. Ігрев присів, не перестаючи дивитися на мисливських псів.

— Боїшся собак, Ігреве? Я думав, що ти вже звик перебувати в оточенні таких ось мисливських собак, які допомагають мені в керуванні країни.

— Дійсно, але ніколи я не зможу звикнути до цих голодних поглядів.

Сигізмунд мовчки махнув рукою і собаки, зрозумівши наказ, лягли в закутку. Король мав владу над усіма, включаючи тварин.

— Отже, ти хотів поговорити. Слухаю тебе, але перш ніж розпочати, налий нам вина, аби горлянка не засохла.

Ігрев слухняно налив собі та королю темного напою. Цокнулися, випили. Вино було терпким та суховатим. Сигізмунд відставив келих на стіл, сплів руки на грудях і уважно подивився у вічі чародія. Він був готовий слухати.

— Пробачте мені за нахабство, володарю, але дуже хвилює мене ваша розмова із Фалміном.

— Хочеш дізнатися подробиці?

– Із вашої волі, володарю.

— Розповідати немає чого, Ігреве. Я дав Фалміну пропозицію, від якої він відмовився. Що ж до деталей, то яке вони мають значення, якщо ціль моя не була досягнена?

— Повністю згоден із вашою мудрістю, володарю, — чародій відпив вина, поставив кубок на стіл. — Вас розчарувала ця зустріч?

— Гадаю, що ні, Ігреве. Повір, перш ніж стати королем, я служив у розвідці, а там, як ти знаєш, шпигуни та вороги народу часто відмовляють давати показання.

Ігрев промовчав. Король усміхнувся, побачивши реакцію свого радника.

— Він твій друг, а тому ти щось-таки знаєш про нього. Розкажи.

— Усе що знаю, володарю?

— При можливості.

— А ми зараз на допиті?

Король не відповів, лише дивився на вогонь у каміні, який починав помалу вщухати. Ігрев провів рукою над язичками полум'я і воно почало збільшуватися. Сигізмунд дивився на те із широко розплющеними очима.

— Він особливий, володарю.

— Дійсно, Ігреве, я це також помітив, — король продовжував дивитися на вогонь. — Фалмін із Мальгарда, вбивця драконів, самих могутніх істот на нашій проораній війнами землі. Справдні рідкісна пташка. Така пташка, яка шукає невідомо кого, але в змозі відмовити королю. І справді, Ігреве, він особливий.

Чародій також глянув на вогонь, не бажаючи відповідати на слова короля. Сигізмунд і не наполягав.

— У нього є сім'я?

Від цього запитання Ігрева пересмикнуло. Одразу постало питання, чи знає король про Ельгіду. Чи знає він цю трагічну історію, яка відбулася у житті Фалміна багато років тому. Вираз обличчя Сигізмунда був як завжди непроникний, тому прочитати цього чародій не зміг.

— Він мав сім'ю, — розпочав обережно маг, ретельно підбираючи слова. — Дружину та доньку.

— А що із ними стало? — король, здавалося, абсолютно не переймався, спокійно ставив запитання і чекав на них відповіді. Як завжди.

— Дружина загинула багато років тому, а донька безслідно зникла, — збрехав частково чародій, який ніяк не міг розповісти Сигізмунду всю правду.

— Дійсно, трагічна історія, — король вдав, що повірив, хоча для себе робив висновки із кожного слова чародія. — І через це він став вбивати драконів?

— Ні, не через це, володарю.

— Хм, — король взяв келих із вином, виловив із нього муху, випив до дна, а муху кинув у камін, — гадаю, історія цього чаклуна має право на продовження. Чи не так, Ігреве?

— Кожна історія має право на продовження, володарю, але яким чином вона буде продовжена, залежить лише від самої людини. Чи не так?

Король кивнув, усміхнувся самими куточками губ. Ігрев усім єством відчув напруженість Сигізмунда. Знав, що таке було вкрай рідко.

— Моя ж історія тільки розпочинається, Ігреве, — сказав володар Норенгарда. — І продовжуватися вона буде до тих пір, поки я не досягну своєї мети. Ти згоден зі мною, чародію?

— Беззаперечно, володарю.

— А що ж до чаклуна…Гадаю, що наша наступна зустріч буде виглядати значно інакше.

— Володарю? — не зрозумів чародій.