Учень убивці - Робін Хобб

Я переконував себе, що це Ковалик веде нас до крамнички Моллі. Він, як і інші цуценята, повертався туди, де його раніше добре прийняли. Того дня батько дівчини не вставав з ліжка, тому в крамничці було досить тихо. Там стояв тільки один покупець, який розмовляв з Моллі. Вона познайомила нас. Покупця звали Джейд. Він виявився матросом якось торгового судна з Сілбея. Джейду не було навіть двадцяти, а зі мною він розмовляв, як із десятирічним хлопчиком, постійно посміхаючись до Моллі й дивлячись повз мене. Він розповів купу історій про червоні кораблі та бурі. Джейд мав доглянуту кучеряву бороду, а в одному вусі — сережку з червоним каменем. Він дуже довго вибирав свічки та латунну лампу, але врешті пішов.

— Зачини ненадовго крамничку, — вмовляв я Моллі. — Давай сходимо на пляж. Сьогодні чудовий вітер.

Вона сумно похитала головою.

— Я дуже зайнята. Якщо не буде покупців, то весь вечір робитиму свічки. А якщо вони прийдуть, то треба бути тут.

Я розчарувався, хоча приводу не було, проник у її свідомість і раптом зрозумів, як вона хоче кудись сходити.

— День скоро закінчиться, — вмовляв я. — Ти встигнеш і вечором зі своїми свічками. А якщо покупці побачать, що в тебе зачинено, то прийдуть завтра.

Моллі підняла голову, замислилася й раптом відклала всі ґноти.

— А знаєш, мабуть, так. Свіже повітря піде мені на користь.

Моллі так швидко взяла свого плаща, що я здивувався, а Ковалик зрадів. Ми зачинили крамничку й вийшли.

Моллі, як завжди, йшла швидкими кроками. Ковалик радісно стрибав біля неї. Ми безтурботно розмовляли. Від вітру її щоки розчервонілися, а очі на холоді блищали ще більше. Мені здалося, що вона дивиться на мене частіше й сумніше, аніж зазвичай.

У місті було тихо; ринок спорожнів. Ми подалися на пляж і спокійно йшли тими місцями, де ще кілька років тому бігали і кричали. Моллі запитала, чи я вже навчився запалювати ліхтар перед тим, як піднятися нагору вночі. Я спочатку не второпав, але потім згадав, що пояснював свої поранення падінням на сходах у темряві. Потім Моллі запитала, чи помирилися вчитель та головний конюх. Я зрозумів, що поєдинок Барріча та Галена біля Каміння Правди уже став місцевою легендою. Я запевнив її, що між ними знову запанував мир. Затим ми збирали якийсь вид водоростей, якими вона хотіла приправити суп-пюре ввечері. Після цього заховалися за камінням і дивилися, як Ковалик марно намагався прогнати всіх чайок з пляжу.

— О, я чула, що принц Веріті збирається одружитися, — невимушено сказала вона.

— Що? — здивовано запитав я.

Моллі щиро засміялася.

— Ще ніколи не зустрічала такої байдужої до чуток людини, як ти, Новачку. Як можна жити в замку й не знати, про що говорять прості люди в місті? Веріті погодився одружитися, щоб у нього з’явився спадкоємець. Але в місті подейкують, що в нього немає часу на залицяння, тому цим займається Регал.

— О ні.

Я справді був розчарований, уявляючи прямолінійного здорованя Веріті разом з однією з манірних жінок Регала. Як тільки в замку проводилось якесь свято — фестиваль Весни, Серце Зими чи День Урожаю, — вони одразу приїжджали з Чалседа, Ферроу та Бернза на каретах, розкішних верхових конях або на ношах. Вони носили плаття, схожі на крила метелика, їли зовсім мало, як горобчики, і постійно пурхали навколо Регала. Він сідав серед них у своєму барвистому шовковому та оксамитовому вбранні й ніжився у їхньому товаристві, а вони щебетали своїми голосочками, обмахуючись віялами та час від часу схиляючись над вишивкою. Таких називали «пастками для принців». То були аристократки, що виставляли себе напоказ, як товари в лавці, сподіваючись вийти заміж за якогось члена королівської сім’ї. Я б не сказав, що це було неправильно. Але мені їхні спроби здавалися марними, а поведінка Регала — жорстокою, коли він посміхався одній, затим весь вечір танцював з другою, щоби потім прокинутися, пізно поснідати й гуляти в саду з третьою. Вони обожнювали Регала. Я намагався уявити, як Веріті стоїть з такою дамою під руку, поки спостерігає за танцями на балі, або як вона вишиває у своїй кімнаті, доки Веріті замислено схилився над своїми улюбленими картами і робить замальовки. Жодних прогулянок по саду не буде, бо Веріті зазвичай гуляє доками та полями і часто розмовляє з моряками й фермерами за плугами. Ніхто не буде там за ним ходити в тонких пантофлях і плісированих спідницях.

Моллі тицьнула мені монетку.

— Навіщо?

— Купиш те, про що так напружено думаєш, сидячи на моїй спідниці. Я двічі просила тебе встати. Ти взагалі нічого не чув із того, що я тобі розповідала.

Я зітхнув.

— Веріті й Регал дуже різні. Я не уявляю, щоб вони обирали жінок один одному.

Моллі здивовано подивилася на мене.

— Регал обере якусь багату й гарну жінку шляхетного походження. Вона буде співати, танцювати і грати на дзвіночках. Вона буде гарно одягатися, а за сніданком сидітиме з діамантами у волоссі, і від неї завжди пахнутиме квітами, які ростуть у Дощових нетрях.

— А Веріті така жінка не підходить? — Моллі це так спантеличило, наче я говорив, що море — це суп.

— Веріті потрібен соратник, а не просто орнамент на рукаві, — зневажливо заперечив я. — На місці Веріті я взяв би собі за дружину ту жінку, яка може щось робити, а не лише вибирати діаманти й заплітати волосся. Вона повинна сама зашити сорочку, поратись у своєму саду або мати якісь певні вміння, наприклад, малювання орнаментів чи збирання трав.

— Новачку, це не для шляхетних дам, — дорікнула мені Моллі. — Вони повинні бути гарненькими і постійно чепуритися. Вони багаті, тому їм не обов’язково так працювати.

— Обов’язково. Подивись на леді Пейшенс та її Лейсі. Вони постійно щось роблять. Їхня кімната нагадує дикий ліс: там усе заставлено рослинами леді, а манжети їхніх суконь іноді липнуть від речовин, з яких вони роблять папір. А в її волоссі постійно клаптики листя після роботи з рослинами. Але вона все одно прекрасна. Краса — не найважливіша риса для жінки. Я дивився, як Лейсі плете рибальську сітку комусь із дітей у замку.