Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

— Ти, Скиглику, — скривився Веркта, — або з народження дурний, або життя важке розум тобі з лоба виїло. Є нас шестеро. Мав я сам-шостим на всю шайку вдарити, чи як? А нагороді нас і так не минути. Барон Люц у льошку Кейлі п’яти пригріє, часу не пожаліє, вір мені. Кейлі все виспіває, сховки їхні видасть і схрони, тоді силою і купою ми поїдьмо, схопимо банду, виберемо, наче раків із сака.

— Ая. Будуть вони чекати. Взнають, що ви Кейлі взяли, — й в інших сховках і очеретах си скриють. Ні, Веркто, тре’ тобі правді в очі глянути: спаскудили ви справу. Розміняли нагороду на бабську дірку. Такі ви й є, знаю вас… тільки дірки в вас на думці.

— Та сам ти дірка! — Веркта вихопився з-зі столу. — Як тобі тре’, то сам за Щурами із геройством своїм лети! Айбо, бач, на Щурів іти, мосьпане пахолок нільфгардський, це не те, що дівку недозрілу хапати!

Ніссіри й Хвати почали кричати й обзиватися навзаєм огидними іменами. Корчмар швиденько подав пива, вирвавши порожній жбан з рук товстуна із чубом, що вже намірювався начинням на Скиглика. Пиво швиденько залагодило суперечку, остудило горлянки й заспокоїло темпераменти.

— Жерти давай! — крикнув товстун корчмарю. — Яєчні із ковбасою, квасолі, хліба й сиру!

— І пива!

— Що ти очиська вирячив, Скиглику? Ми зара’ при грошві! У Кейлі коня взяли, капшук, блискоток, меч, сідло й кожух, усе я ґномам продав!

— І чобітки дівки його, червоні — також продалисме! ЙІ коралі!

— Хо-хо, тоді й справді, є з чого випити! Добре!

— А чом бих ти такий радий? Ми маємо, за що випити, не ти. Ти в свого поважного бранця хіба що шмарклі з-під носа зняти можеш, або вошей в нього пошукати! Який бранець, такий і трофей, ха-ха!

— От ви псячі сини!

— Ха-ха, жартував я, сідай, рота закрий.

— Вип’ємо за згоду! Угощаймо!

— Де та яєчня, корчмарю, най би тебе чума пожерла! Скоріше!

— І пиво давай!

Скорчена на табуреті Цірі підвела голову, зустрівши люті зелені очі Кейлі, що вдивлялися у неї з-під сплутаної гриви світлого волосся. Прошили її дрижаки. Обличчя Кейлі, хоча й не бридке, було злим, дуже злим. Цірі відразу зрозуміла, що той ненабагато старший за неї хлопець здатен на все.

— Хіба боги тебе мені послали, — прошепотів Щур, свердлячи її зеленим поглядом. — Подумати тільки, я у них не вірю, а вони — послали. Не оглядайся, мала ідіотко. Мусиш мені допомогти… Нашорош вуха, зараза…

Цірі зіщулилася ще більше, опустила голову.

— Слухай, — засичав Кейлі, воістину по-щурячому блискаючи зубами. — За хвилю, як буде мимо проходити корчмар, крикнеш… Слухай, дідько б тебе…

— Ні, — прошепотіла вона. — Поб’ють мене…

Губи Кейлі скривилися, а Цірі відразу зрозуміла, що биття Скигликом — не найгірше, що може із нею статися. Хоча Скиглик був великим, а Кейлі худим і до того ж зв’язаним, вона інстинктивно відчувала, кого треба боятися більше.

— Якщо мені допоможеш, — прошепотів Щур, — то я допоможу тобі. Я не сам. У мене є друзі, такі, що в біді не лишають… Розумієш? Але поки друзі мої встигнуть сюди, поки почнеться, я не можу стирчати біля цього стовпа, бо ті лотри мене зарубають… Нашорош вуха, най тебе пес… скажу тобі, що маєш зробити…

Цірі опустила голову ще нижче. Губи її тряслися.

Хвати й ніссіри жерли яєчню, чамкаючи, наче кабани. Корчмар помішав у казані й приніс на стіл наступний жбанок пива й буханку петльованого хліба.

— Я голодна! — писнула вона слухняно, трохи збліднувши.

Корчмар зупинився, глянув на неї приязно, а тоді повернувся до учти.

— Можна їй дати, пане?

— Геть! — крикнув Скиглик, червоніючи й плюючися яєчнею. — Вара до неї, крутирожно засратий, бо я тобі ноги повикручую! Не можна! А ти, волоцюго, тихо сиди, бо я тебе…

— Гей, Скиглику, чого то ти, прихворнув, чи як? — втрутився Веркта, із зусиллям ковтаючи обкладений цибулею хліб. — Гляньте, хлопаки, на жаднюгу: сам жере за чужу грошву, а дівулі жаліє. Дай їй миску, господарю. Я плачу — тож я й кажу, кому давати, а кому ні. А кому не подобає си, той зара’ може в зарослу морду отримати.

Скиглик почервонів ще сильніше, але не сказав нічого.

— Дещо си пригадало, — додав Веркта. — Тре’ й Щура нагодувати, аби не здох дорогою, бо з нас барон шкіру-то зняв бих, вір мені. Дівка його нагодує. Гей, господарю! Накидай якого їдла для них! А ти, Скиглику, чого бурчиш? Що тобі не до смаку?

— Тре’ за нею у два ока приглядати, — Хват кивнув на Цірі, — бо якась вна дивна пташина. Якби була вна звиклою дівкою, тоді б Нільфгард за нею не ганяв си бих, префект нагороди не обіцяв бих…

— Чи звичайна вона, чи незвичайна, — зареготав товстун із чубом, — то зараз можна побачити, тре’ межі ноги їй зазирнути! Що ви на те, хлопи? Візьмемо ї до стодоли, на хвильку?

— Щоб з вас ніхто си ї ані торкнув! — гарикнув Скиглик. — Не дозволю!

— Ова! А то ми питати станемо!

— Грошва моя і голова моя на тому, аби цілою її довезти! Префект з Амарілло…

— Та срати ми на префекта твого хтіли. Ти за гроші наші пив, а для нас потрахушки пожалів? Гей, Скиглику, не будь скнарою! Та й голова твоя цілою лишить си, си не бій, як і грошва тобі залиши си! Цілою довезеш. Дівка — не пухир риб’ячий, від тискання не репне!

Ніссіри заревіли від сміху. Товариші Скиглика їх підтримували. Цірі затряслася, поблідла, підвела голову. Кейлі насмішкувато усміхнувся.

— Ти вже зрозуміла? — просичав з-за розтягнених в усмішці губ. — Як нап’ються, візьмуться за тебе. Познущаються. В одній упряжці йдемо. Роби, що я наказав. Удасться мені — й тобі вдасться…

— Їжа готова! — крикнув корчмар. Нільфгардського акценту він не мав. — Підійди, панянко!

— Ніж, — прошепотіла Цірі, відбираючи у нього миску.

— Що?

— Ніж. Хутко.

— Як мало, то на більше! — крикнув ненатурально корчмар, поглядаючи в бік бенкетуючих і докладаючи каші в миску. — Прошу тебе, йди.

— Ніж.

— Іди, бо їх позву… Не можу… Корчму спалять.

— Ніж.

— Ні. Жаль мені тебе, дочко, але я не можу. Не можу, зрозумій. Іди…

— З цієї корчми, — повторила вона тремтливим голосом слова Кейлі, — ніхто живим не вийде. Ніж. Швидко.