Зворотний бік темряви - Дарунок Корній
Судомило так, що її ледве відтягли від жертовника, бо Чорнобог міг і образитися таким оскверненням, яке влаштувала онука Мора. Про «напитися з чари» й мови не могло бути.
– О Свароже! – бідкався Повелитель. – Тільки молитва та продовження ритуалу можуть задобрити Чорнобога після такого осквернення.
А Мальва тим часом навіть незчулася, як її підхопили надійні руки проклятого і поволокли кудись вбік, подалі від капища. Бій барабанів стихав, але десь ще з півгодини відчувала, як всередині її розриває, коле, душить, рве на шматки, як корчиться в судомах плоть. Це її остаточно привело до тями. Тепер вона знала найкращі ліки від навіювань темних. Добре ворога бити його ж зброєю. О, за це вона мала подякувати діду. Якби ж він тільки знав, як воно обернеться!
Авжеж, із чари вона так і не випила. Голову розривало від знання й усвідомлення того, що вона щойно ледь не стала темною. Звісно, темне у ній є, і воно лихе, сильне та велике, однак вона не хоче ставати темною, тобто лихою, зловісною паскудою. Нізащо! Бо вона не зможе знищити навіть найбільшого злочинця без права на надію.
«Темрява породжує світло», – згадала слова молитви, яку говорив Мор. Може, вона того поки ще не знає, а може, і ніколи не знатиме, але вже точно темрява не породжує надію… І надію, і любов породжують тільки світло…
А проклятий продовжував волочити її за собою. Вона не чинила спротиву, була прибита щойно пережитим. Свідоме в голові малювало ще одну картинку – назавжди знищених проклятих. Коли тіло втомилося так, що відчула, як почало судомити ноги, лишень тоді більш-менш прийшла до тями і почала роздивлятися довкола. Щойно зрозуміла, що відійшли вони з проклятим досить далеко від Храму Чорнобогового. Не було чути ані звуків барабанів, та й взагалі бодай якогось натяку на присутність живих створінь поруч. Порожньо. Крім неї та проклятого, звісно. Усі були на площі перед жертовним каменем, молилися чи просто боялися. І правильно робили, що були на капищі. Уже бачила щойно, що тут могли вчинити за непослух.
Роззиралася: ані краєвиди, ані планування будинків чи вулиць не змінилися. Йшла в протилежний бік від того, звідки сюди заявилася, однак розмаїття чи бодай якогось натяку на нього не помітила. Несподівано почула якийсь шум. Вклякла на місці, бо то були не барабани. Так могла шуміти тільки вода. «Річка Забута-Незгадана», – здогадалася. Шуміло заклично та спокійно. І Мальва пішла на той шум. Озирнулася. Слідком дріботіла її тінь, проклятий.
– Ну? – трохи надто різко озвалася до нього. – Той, дякую. Ти це знав і попередив – не пити з рук ворога та друга?
Проклятий ствердно кивнув головою:
– Підслухав.
– Молодець, – силувано посміхнулася.
Той чомусь знітився. Мовчки втупився в землю.
– А що далі буде, скажи? Вони ж наступного разу таки примусять випити чи піділлють до чаю, чи напустять ману, і я нап’юся? Що дивишся? Тепер я добре завчила всі уроки. І знаю, що не хочу бути темною, чуєш, не хочу. Я не хочу нікого вбивати – ані тебе, ані тих, хто схожий на тебе. Так, уже, напевне, ви колись були покидьками, але… Чи давала я тобі душу, щоб її в тебе забирати? Мовчиш? Не мовчи, будь ласка, не мовчи.
Сіла навпочіпки і заплакала. Проклятий стояв поруч і мовчки гладив її по голові. Вона відчувала: зараз він, той що майже втратив душу, також плаче. І не тому, що він за себе боїться. О Свароже! Він жалів її. Її. Майже мертвий жалів її – повну життя, сили та майбутнього. Проклятий жалів безсмертну.
– Річка, – прошепотіли губи проклятого. – Вона для тебе порятунок.
Ці ледь чутні слова привели до тями. Обтерла рукавом обличчя. Роздерла плаття на грудях та витягла на світ божий маленьку мушлю. Вона була тепла на дотик. Поцілувала її, погладила кінчиками пальців. У голові очі Остапа заступили видиво мертвих проклятих.
– Що ж, ми ще подивимося, хто кого!
Підняла вгору очі. Небо було, як завше, сірим та порожнім. «Завжди за хмарами є сонце», – згадала слова бабусі Горпини. А в серці її воно точно живе. Не згасив його ніхто, але, коли вона ще тут типу «повчиться», точно загасять.
– Річка, – настійливіше повторив проклятий.
– Ти не просто так привів мене сюди. Йти до річки, так? – питально зазирала в очі.
– Так.
Різким рухом пішла в бік ріки. Діяти, діяти, діяти – молоточками стукало в голові. Вода наближалася. Відчувала її. Маленький пагорб закривав її від річки. Видряпалася на нього й остовпіла. Перед нею відкривалася широчезне плесо, протилежного берега навіть добре видно не було. Вирішила пройтися вздовж течії. Несподівано очима вперлася у високу стіну, яка просто виростала посеред ріки, ділячи її на дві частини, а далі зовсім закриваючи від очей.
То та сама річка, що витікає з-під ніг Чорнобога? Звісно, ні! Хіба мале джерело може дати стільки води? Згадала те, що казав їй батько. Мертва вода з джерела змішується з іншими джерелами підземними по дорозі й утворюються води річки Забутої-Незгаданої. Стояла й дивилася з пагорба вниз. Спуск був доволі крутий, тож якби надумала спуститися ним необережно, то легко могла скотитися у воду. Відчайдушна думка влізла в голову. А може, спробувати? Хто її зупинить? Усі безсмертні моляться, привидів-проклятих також нема. А що, як вона спробує переплисти? І проклятий на це натякає. До того ж вона незле плаває.
Пригадала той момент на морі, коли ледве не втопилася, і якби не Птаха… Жінка врятувала тоді дівчину, винесла на собі з води. Даючи тверду настанову: «Слухай, мала, навчися літати, чи що? Ой, леле, тобто плавати, бо наступного разу я просто не встигну, ненавиджу пірнати». І Мальва навчилася. Навіть дуже добре плавала. То що, можна спробувати, бо гірше вже точно не буде.
– Гірше не буде, – луною повторив проклятий.
Тьху, заговорила вголос, так замислилася.
Так-так, батько щось там говорив про небезпеку надто довгого перебування біля води. Але то могли бути тільки тупі погрози і все, а насправді вона може спробувати. Ні, не може. Вона мусить… Переляк всередині вкупі зі здоровим глуздом шепотіли стиха, що мусить бути обачною,
