Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

— Бачу, — чорновусий блиснув зубами. — Що, Скиглику, біда тебе так придавила, що дітей крадеш для викупу? Що воно за бруднуля?

— Тобі до того — зась!

— Ач, який срогий, — засміявся той із чубом. — Ми тілько си упевнити хочемо, що воно не дочка твоя.

— Його дочка? — засміявся Веркта, той, із чорним вусом. — Та де там! Аби дочку сплодити, треба ж яйця мати!

Ніссіри вибухнули сміхом.

— Та ржіть, ржіть, довбешки баранячі! — крикнув Скиглик і надувся. — А тобі, Веркто, так скажу: ще й тиждень не мине, а си здивуєш, про кого голосніше мовлено: про вас і Щура вашого, чи про мене й те, що я зробив. І побачимо, хто щедріший: барон ваш чи імператорський префект в Амарілло!

— Та можеш у дупу мене поцілувати, — презирливо заявив Веркта й повернувся до сьорбання юшки, — разом із твоїм префектом, твоїм імператором й усім Нільфгардом, ото я тобі скажу. Й не надувай си. Знаю я, що Нільфгард уже тиждень якусь дівку гонить — аж курява дорогами йде. Знаю, що нагорода за ниї є. Айбо хрін там воно мені цікаво. Я вже префектові й нільфгардцям прислугуватися не бажаю, пес із ними. Я зара’ в барона Люца служу, під ним одним ходжу, й не під ким більше.

— Барон твій, — харкнув Скиглик, — замість тебе руку нільфгардську цьомкає, чоботи нільфгардські лиже. Тому й ти не мусиш, тому й гадати тобі легко.

— Не надимай си, — сказав примирливо ніссір. — Не проти тебе мовлю, вір мені. Що ти дівку, що ї Нільфгард шука, знайшов — добре, радий я бачити, що нагороду ти візьмеш, а не ті засрані нільфгардці. А те, що префектові служиш? Ніхто собі панів не обирає, то вони обирають, чи не так? Ну ж бо, сідайте із нами, вип’ємо, як вже трафила си зустріч.

— Айно, чом ні, — погодився Скиглик. — Дайте тілько спершу шматок віжки. Прив’яжу дівку до стовпа коло вашого Щура, добре?

Ніссіри рикнули сміхом.

— Бачте на нього, пострах пограниччя! — зареготав товстун із чубом. — Збройна рука Нільфгарду! Зв’яжи ї, Скиглик, зв’яжи, та тугіше! Айбо ланцюг тре’ залізний, бо віжки ту твій важний бранець розірве та морду тобі натовче, перед тим як гайне відци. Грізно виглядає, ажно дрижаки по шкірі!

Навіть товариші Скиглика пхикнули стлумленим сміхом. Хват почервонів, крутнув пояс, підійшов до столу.

— Я аби для певності, аби не здиміла…

— Дупою не крути, — урвав його Веркта, ламаючи хліб. — Хчеш погомоніти, то сідай, простав си як належить. А ту кішасонку, ки твоя воля, хуш за ноги до повали си підвісь. Мені до того стільки діла, як до лайна свинячого. От тільки страшезно це смішно, Скиглику. Для тебе й для префекта твого вна, може, й важливий бранець, але для мене вна застрахана та забита дитина. В’язати ї хочеш? Вна, вір мені, ледь на ногах тримає си, де їй там до втечі. Чого си ти боїш?

— А я скажу, чого си бою, — Скиглик стиснув губи. — Це нільфгардське селище. Нас тута хлібом-сіллю не вітали, а для вашого Щура, казали, вже й паля нагострена. Й у праві вони свойму, бо префект наказ дав, аби захоплених батярів на місці управляти. Гий бранця їм не віддасте, то готові вони й на вас палі обстругати.

— Ова, — сказав товстун із чубом. — Їм тілько гав і лякати, засранцям. А проти нас хай краще й не стають, бо кров їм пустимо.

— Щура ми не віддамо, — додав Веркта. — Наш він, і до Тиффі піде. А барон Люц усю справу із префектом злагодить. А, що бовкати дарма. Сідайте.

Хвати, крутячи пояси з мечами, охоче присіли до столу ніссірів, кричучи до корчмаря і вказуючи на Скиглика як на того, хто платить. Скиглик копняком підсунув табурета до стовпа, шарпнув Цірі за плече, пхнув так, що та впала, ударившись плечем об коліна зв’язаного юнака.

— Тут сиди, — гарикнув. — І не руш си мені, бо гиби суку вибатожу.

— Ти гнидо, — загарчав юнак, дивлячись на нього звуженими очима. — Ти, собако…

Цірі й не знала більшості слів, які вилітали зі злих, скривлених губ юнака, але по змінах, що ставалися із обличчям Скиглика, зробила вона висновок, що мусили то бути слова винятково огидні й образливі. Хват зблід від люті, замахнувся, ударив зв’язаного в обличчя, схопив за довге світле волосся, шарпнув, б’ючи хлопака потилицею об стовп.

— Гей! — крикнув Веркта, підводячись з-за столу. — Що ся воно діє?

— Ікла я йму, Щуру паршивому, повибиваю! — гримнув Скиглик. — Ноги зі сраки вирву, вби!

— Та ходь сюдой і не тре’ морду драти, — ніссір усівся, вихилив одним духом кухоль пива, витер вуса. — Своїм бранцем як хочеш крути, а від нашого — вара. А ти, Кейлі, у крутія не грай. Сиди тихо та починай про ешафот думати, що барон Люц уже наказав у містечку ставити. Список того, що пан кат із тобою на ешафоті вчинить, вже написаний, і, вір мені, лікті три в ньому довжини. Півмістечка вже заклади ставлять, до якого пункту ти витримаєш. Тож бережи сили, Щуре. Я й сам малий грош поставлю, і ся сподіваю, що не підведеш ти й, принаймні, до кастрування витримаєш.

Кейлі сплюнув, відвертаючись, наскільки дозволив ремінь, затягнутий на шиї. Скиглик підтягнув пояс, зміряв зловорожим поглядом Цірі, яка присіла на табурет, а тоді долучився до компанії за столом, лаючись, бо в принесеному корчмарем пивному жбані залишилася вже тільки піна.

— І як ви Кейлі взяли? — запитав, сигналізуючи корчмарю про бажання розширити замовлення. — Та ще й — живого? Бо в те, що інних Щурів посікли, я віри не йму.

— Правду кажучи, — відповів Веркта, критично придивляючись до того, що він оце зараз видлубав з носа, — пощастило нам, та й усе. Сам-один він був. Від шайки відлучив си й до Нової Кузні до дівулі прискакав на нічку. Солтисина взнав, що ми неподалік стоїмо, дав знати. Встигли ми перед світанком, хапнули його на сіннику — ані писнув навіть.

— А з дівкою його усі разом погралисме, — зареготів товстун із чубом. — Як їй Кейлі уночі не задовольнив, то може си не зобижати. Так ми ї вранці задовольнили, що після ані рукою, ані ногою не могла ворухнути!

— Ото ви, скажу, дурні й засранці, — заявив Скиглик голосно й насмішкувато. — Протрахали купу грошви, дурбецели. Замість час на дівку втрачати, тре’ було залізо калити й Щура випитувати, де банда ночує. Усіх ви могли мати, Ґіселера й Рефа… За Ґіселера Варнхагени