Учень убивці - Робін Хобб

Я прокинувся від світла свічки, з якою прийшов блазень. Я розгубився, а він промовив:

— У тебе ще залишився час, щоби помитись і поїсти. Тебе чекають на даху.

Блазень приніс теплу воду в глечику для вмивання й теплі булочки прямо з кухонної печі.

— Я не піду.

Вперше я побачив, як блазень здивувався.

— Чому ні?

— Безглуздо. Я не впораюся. У мене до цього немає таланту, й мені набридло битися головою об стіну.

Блазень широко розкрив очі.

— Я гадав, що ти до цього справлявся…

Тепер здивувався я.

— Справлявся? Чому ж тоді він збиткувався й лупив мене? Це така винагорода за успіх? Ні. Я ніколи навіть не міг зрозуміти, для чого це потрібно. Всі інші вже давно обігнали мене. Чому я повинен повертатися? Щоб Гален ще більше довів свою правоту?

— Щось тут не так, — обережно сказав блазень і на хвильку задумався. — До цього я тебе сам просив покинути заняття, але ти не хотів, пам’ятаєш?

Я намагався пригадати.

— Іноді я буваю впертим, — визнав я.

— А якщо я зараз тебе попрошу продовжити заняття? Піднятися на дах і спробувати.

— Чому ти змінив думку?

— Бо те, чому я хотів запобігти, вже позаду. Але ти вижив. Тому тепер я хочу… — Блазень обірвав фразу на півслові. — Все, як ти й казав: навіщо взагалі щось говорити, якщо я не можу говорити прямо?

— Якщо я це й казав, то тепер шкодую про це. Друзям такого не кажуть. Я не пам’ятаю цього.

Блазень злегка посміхнувся.

— Якщо ти не пам’ятаєш, то я теж забуду.

Він узяв мене за руки. Його дотик був незвичайно холодним. Я здригнувся.

— Якщо я тебе попрошу, ти продовжиш навчання? Як друг?

Було дивно чути це від блазня. Він говорив без усяких дотепів, обережно вимовляючи кожне слово, наче інтонація могла вплинути на значення. Я зустрівся з поглядом його безбарвних очей і усвідомив, що не можу відмовитися, тому кивнув.

Але вставав я неохоче. Блазень з цікавістю спостерігав, як я розправляв одяг, у якому спав, умився, а потім став запихатися булочками.

— Не хочу йти, — сказав я, доївши булочку і взявшись за наступну. — Не розумію, чого я цим доб’юся.

— Я не знаю, чому він так за тебе взявся, — погодився блазень. До нього повернулася його звична безцеремонність.

— Гален? Йому доводиться, бо король…

— Барріч.

— Він просто мене ганяє, — поскаржився я. Це прозвучало якось по-дитячому. Навіть я це розумів.

Блазень похитав головою.

— Ти взагалі не здогадуєшся?

— Про що?

— Про те, як головний конюх витягнув Галена з ліжка й привів його до Каміння Правди. Мене там не було, інакше я б тобі розповів, як Гален лаявся і бив його. Але конюх не звертав уваги. Він просто згорбився під його ударами й мовчав. Він схопив майстра Скіллу за комір, що той мало не задихнувся, і тягнув його. Всі солдати, вартові та конюхи йшли за ним суцільним потоком. Якби я там був, то розповів би, що ніхто не наважився втрутитися, бо головний конюх став, як раніше, чоловіком із залізними нервами та суворою вдачею. Таке враження, що він збожеволів. Тоді ніхто не наважувався стати йому на шляху. В той день він знову став тим старим Баррічем. Якщо він і кульгав, то цього взагалі ніхто не помітив. Майстер Скіллу намагався бити Барріча і лаявся. Коли він завмер, усі запідозрили, що він хоче застосувати свої знання проти нападника. Але якщо це так, то в нього нічого не вийшло, а головний конюх ще сильніше схопив майстра Скіллу за горло. Якщо Гален і намагався вплинути на інших, це теж не допомогло. Можливо, він не міг зосередитися, бо Барріч душив і тягнув його. Або він не так добре володіє Скіллом, як усі думають. Або всі дуже добре пам’ятають його знущання й не піддаються на його штуки. А можливо…

— Блазню, кажи вже нарешті! Що там трапилося?

Я злегка спітнів і здригнувся, бо не знав, на що сподіватися.

— Мене там не було, звісно ж, — солодко запевняв блазень. — Але казали, що чорний чоловік тягнув худорлявого аж до Каміння Правди. Там, досі стискаючи майстра Скіллу так, що той не міг вимовити ані слова, Барріч оголосив свої умови. Вони будуть битися без зброї, лише голіруч, так само як Гален напав на хлопця за день до того. Він сказав, що в разі поразки Гален не має права бити хлопця й відмовлятися його навчати. А Каміння повинно бути цьому свідком. Гален відмовився й пішов до короля. Але чорний чоловік уже взяв Каміння у свідки. Тому в них відбувся бій. Це нагадувало бика, який «б’ється» з копицею сіна, підкидаючи, буцаючи і розриваючи її. Коли все закінчилося, головний конюх нахилився до майстра Скіллу і щось йому пробурмотів. А потім усі пішли геть, покинувши Галена. Лише Каміння Правди бачило, як він скиглив весь у крові.

— Що він сказав? — запитав я.

— Мене там не було. Я нічого не бачив і не чув. — Блазень устав і потягнувся. — Якщо ти будеш баритися, то спізнишся, — зауважив він і пішов. Я залишив кімнату, піднявся на дах до спорожнілого Королівського саду. Я прийшов першим.

Розділ 16

Уроки

Згідно з давніми хроніками, ті, хто володів Скіллом, збиралися в групах із шести чоловік. У жилах цих людей не текла якась особлива королівська кров. Вони були родичами двоюрідних братів чи сестер і племінників, які були прямими спадкоємцями правлячої сім’ї. Також ці групи включали здібних людей, яких визнавали гідними, щоб навчитись Скіллу. Найяскравішим прикладом такої групи була група Кроссфаєр. Вона служила королеві Віжен Провидиці. Цю групу навчав майстер Скіллу, відомий як Тактик. Група формувалася на основі бажань усіх її членів, а Тактик зробив з них згуртований підрозділ завдяки особливому тренуванню. Про їхні діяння ходили легенди, неважливо, що вони робили: або поодинці збирали чи поширювали знання по всіх Шістьох герцогствах, або всі разом вносили сум’яття у стані ворога, або