Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт
Інтар ішов до Міста Примар. Він розраховував, що дістанеться туди до вечора, підшукає місце для нічлігу та схованки. А вранці подасться в Західний Кхаабр.
Хлопчик проминув кілька ремісницьких і торговельних кварталів, і що ближче він підходив до Міста Примар, то менше ставало відчинених крамниць, житлових будинків і людей на вулицях. Ті, що були найближче до порожніх, напівзруйнованих споруд, виявилися незаселеними. Інтар заглянув у зо два незамкнені, давно покинуті будинки, яких не зачепила давня різанина, та виявив там ганчірки й ковдри, старий посуд, попіл у вогнищах. Видно, тут проводили ночі кхаабрські волоцюги, а отже, ці місця хлопчикові не підходили. Він рушив далі й незабаром йому здалося, що він перетнув невидиму межу, за якою на нього налягла тиша. Навіть Жучок принишк і біг біля ноги, раз у раз піднімаючи вуха та нахиляючи голову на бік. Ворушив носом, принюхувався…
Навколо були тільки будинки з пробитими дахами, проламаними й потрісканими глиняними стінами, порожніми отворами вікон і дверей… Інтар зіщулився.
— Невесело тут… — пробурмотів він і сам злякався свого голосу.
Він озирнувся. Гамір великого міста не долинав сюди, й самого живого Кхаабра не було видно. Інтар уперше не на жарт замислився про те, що тут насправді можуть виявитися примари.
— Жучку, а ти як гадаєш? — скосив око на пса. — Тут можуть бути… душі померлих?
Інтар багато чув про те, що від примар і собаки, й коні сахаються, втікають, скиглять, копитами б'ють… Ну, Жучок поки нікуди сахатися не збирався, тільки зовсім притих і навіть хвоста підібгав.
— Страшно? — запитав Інтар.
Цуцик пирхнув і труснув головою. Сів і почухався.
— Так, — і хлопчик із полегшенням засміявся. — Я теж думаю, що чухатися нам із тобою на них… Ось як ти вважаєш, у примар бувають блохи? Чи це примари бліх…
Жучок коротко дзявкнув і стрибнув на ящірку, що пробігала повз них. Та стрімко кинулася в щілину під каменями, і цуцик ледь не тицьнувся лобом у камені — спробував зупиниться, впав на спину й кілька разів чхнув від пилюки, що здійнялася навколо.
Інтар розреготався вголос. Від недавнього страху не лишилося й сліду.
— Великий мисливцю! Пішли вже!
Засмучений цуцик поплентався за ним.
Інтар оглянув кілька будинків, вибрав придатний: там обвалилася частина задньої стіни, й під каменями в кутку хлопчик і вирішив облаштувати схованку. Сам будинок був сухий, доволі світлий, дах уцілів, не постраждав і камін.
— Отут ми й будемо жити! — вирішив хлопчик.
Жучок оббіг і обнюхав будинок та замахав хвостом, ніби погоджуючись.
Інтар обійшов зо дві вулиці й зрозумів, що палива тут не здобути: жодного деревця, тільки подекуди крізь тверду, мов камінь, землю пробивається суха трава та в затінку серед руїн зеленіють цятки колючого дрібнолисту, вкритого ядуче-багряними квітками. Але кволі болотного кольору гілки цих кущів не пішли б навіть на розпалювання: вогкі, вони б тільки диміли.
Східне жорстоке сонце влітку випалювало майже всі, здатне рости й цвісти. Виживали тільки хвойні дерева та деякі, особливо вперті й невибагливі кущі, здебільшого — колючки. За садами й посадками людям доводилося наглядати з особливою турботою, поливаючи та удобрюючи землю. Без такої допомоги спека й сухий вітер за кілька років убивали рослини. І в мертвому Кхаабрі вони загинули вже давно, тож зігрітися вночі Інтару не було чим.
Це було кепсько, але хай там як, а одну ніч тут перебути він міг.
«А завтра дрів куплю», — вирішив Інтар.
Він попоїв хліба з сиром, погодував тим самим Жучка й зрозумів, що стомився.
— Полежу трохи, — підклав під голову куртку, приплющив повіки. Жучок підійшов, покрутився на місці та влаштувався поруч. Інтар гладив його кошлате тільце, почухував. Було тепло, спокійно… Поступово хлопчик заснув.
Прокинувся він серед ночі. Темрява й тиша навколо — тільки цвіркуни виводять на різні голоси. Інтар спершу таки налякався, але позаяк ані людей, ані звірини не було чути навіть вдалині, то малий обійняв Жучка, звик трохи до темряви і заспокоївся.
— Подумаєш, ніч! Що я — ночі не бачив? — промовив якомога гучніше: від звуку власного голосу якось легшало. Дуже вже давила ця безголоса пітьма. — Уночі спати належить, от і спатимемо, так? — запитав у цуцика.
Той позіхнув. Звичайно, влягтися знову й заснути якомога швидше було б найправильніше, та Інтар зрозумів раптом, що йому терміново треба до вітру…
Довелося підвестися й піти. Надворі саме сходив місяць і було світліше, свіжий вітер обдував хлопчикові обличчя, й той зовсім заспокоївся. Зробив те, за чим виходив, повернувся був, щоб зайти назад у будинок, але навіщось іще раз озирнувся навсібіч…
І завмер, вкриваючись холодним потом.
У кінці вулиці тріпотів, наближаючись, яскраво-синій вогник.
У хлопчиська ноги наче в землю вросли. Він хотів бігти чи кричати — але не міг зрушити з місця… довго. Неймовірно довго.
Вогник дедалі наближався, танцюючи в темряві. Скажено танцювали, спотикаючись одна об одну, й Інтарові думки.
«Духи!.. Це вони, ті, що згоріли… Вбиті! Вони зараз мене тут знайдуть… Ну, та я ж ні в чому не винен! А їм що з того? Вони, може, всіх живих ненавидять! От візьмуть і розтерзають, кров вип’ють до крапельки! Ні, хіба душі кров п’ють? А що тоді? Просто вб'ють?! Заморозять?! Мамо! Я не хочу! Та їх тут, напевно,
