Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

— Відчинена, — похмуро сказав поселенець. — Поки-но відчинена.

— Поки-но?

— Поки-но. Бо ми корчму ту скоро си розберемо, крокви й дошки на комору си згодять. Бо з корчми — ніякого вжитку. Ми в полі в поті чола працюймо й до корчми не ходьмо. Корчма тільки приїжджих тягне, більшість з тих, кому ми не раді. Зара’ там саме такі на попас встали.

— Хто? — Реміз зблід трохи. — Не з форту Сарда, часом? Не вельможні пани Варнхагени?

Поселенець скривився, ворухнув губами, наче мав бажання сплюнути.

— Ні, на жаль. То міліція панів баронів. Ніссіри.

— Ніссіри? — зморщився Скиглик. — А звідки вни? Під чиїм верхом?

— Старший над ними — високий, чорний, вусатий, наче сом.

— Ха! — Скиглик розвернувся до товаришів. — Щасти нам. Одного тільки такого й знаю я, ні? Гиби, буде це старий наш товариш Веркта «Вір мені», пам’ятаєте йго? А що тута у вас, куме, ніссіри поробляють?

— Панове ніссіри, — похмуро пояснив поселенець, — до Тиффі шлях прямують. Надали честь нам візитом своїм. Бранця везуть. Одного з банди Щурів узяли в полон.

— Та авжеж, — пирхнув Реміз. — А нільфгардського импирантора — не взяли?

Поселенець нахмурився, стис руку на держаку списа. Товариші його глухо заґелґотали.

— Їдьте до корчми, панове вояки, — жовна поселенця заграли. — Й поговоріть із панами ніссірами, товаришами вашими. Ви ж, кажете, на службі в префекта. Тож запитайте панів ніссірів, чому бандита вони до Тиффі везуть, замість того щоби тут, на місці, швиденько на палю його волами насадити, як префект наказав. І нагадайте панам ніссірам, товаришам вашим, що владою тута — префект, а не барон з Тиффі. А ми вже й вола маємо під ярмом, і палю нагострену. Як пани ніссіри не захочуть, то ми самі учинимо, як треба. Скажіть їм про те.

— Скажу, авжеж, — Скиглик зі значенням глянув на товаришів. — Бувайтесте, людоньки.

Рушили вони ступою між хатами. Село, здавалося, вимерло, не бачили ані живої душі. Під одним із тинів рилася худезна свиня, у грязюці паплалися брудні качки. Дорогу вершникам перебіг великий чорний котяра.

— Тьфу-тьфу, котяча твоя морда, — Реміз схилився у сідлі, сплюнув, склав пальці в знак, що оберігав від зурочення. — Дорогу перебіг, сучий син!

— А щоби йму так миша поперек горла встала!

— Чого? — обернувся Скиглик.

— Кіт. Гиби смола чорний. Дорогу перебіг, тьфу-тьфу.

— Та й грець із ним, — Скиглик поглянув навколо. — Гляньте токмо, яка пустеля. Але ж я через пухирі бачу: сидять людиськи по хатам, слідкують. А ото, з-за тамтих воріт, і сулиця блиснула.

— Баб пильнують, — засміявся той, хто зичив коту проблеми із мишою. — Ніссіри ж у селі! Чули, що кметь балакав? Видко було, що не раді вони ніссірам.

— І не дивина. «Вір мені» й кумпанія йго ані сукні не пропустить. Ех, дограють си вони ще, ті панове ніссіри. Барони їх «Сторожею Порядку» звуть, за те й платять їм, аби ті лад стерегли, шляхи пильнували. А крикни хлопу над вухом: «Ніссір!» — то побачиш, як і ноги собі від страху пообсирає. Айбо воно до часу, до часу. Ще одне телятко заріжуть, ще одну дівку спортять — і візмуть їх хлопи на вили, от побачите. Бачилисте тих, біля воріт, які мордяки там завзяті? Це ж нільфгардські поселенці. Із ними жартів зась… Ха, а оде й корчма…

Підігнали коней.

У корчми був трохи запалий, порослий мохом дах. Стояла вона на певній віддаленості від хат і господарських споруд, утім, визначаючи центральну точку усього огородженого кривим частоколом поселення, місце перетину двох доріг, що проходили через село. У тіні єдиного навколо дерева була конов’язь, загорожа для скотини й окрема для коней. У тій останній стояло вже п’ять чи шість нерозсідланих скакунів. Перед дверима, на східцях, сиділо двоє типів у шкіряних куртках і гостроверхих хутрових шапках. Обоє голубили біля грудей глиняні кухлі, а між ними стояв полумисок, повний обгризених кісток.

— Що за одні? — крикнув один з типів, як побачив Скиглика й його компанію, що сходила вже з коней. — Чого ви тута нишпорите? Геть пішли! Зайнята корчма, іменем закону!

— Та не каркай, ніссіре, не каркай, — сказав Скиглик, стягаючи Цірі з сідла. — А двері ширше відкрий, ми усередину хочемо. Твій командир, Веркта — то знайомий наш.

— Не знаю вас!

— Бо молокосос ти! А я і «Вір мені» разом служилисме ще за давніх часів, доки Нільфгард тута настав.

— Ну як так… — завагався тип, відпускаючи руків’я меча. — Входьте. Мені-то воно все ’дно…

Скиглик штурхнув Цірі, другий Хват схопив її за комір. Увійшли всередину.

Усередині було темно й душно, пахло димом і печенею. Корчма була майже порожньою — зайнятим був лише один зі столів, що стояв у смузі світла, яке протискувалося крізь віконце, затягнуте риб’ячими пухирями. Сиділо біля нього кілька чоловіків. У глибині, біля пічки, крутився корчмар, побрязкуючи горнятками.

— Чолом панам ніссірам! — гримнув Скиглик.

— Ми не чолом з першим-ліпшим волом, — гарикнув один з компанії під вікном, спльовуючи на підлогу. Другий жестом стримав його.

— Тихцем, — сказав. — То свої хлопи, не впізнаш? Скиглик і його Хвати. Вітаю, вітаю!

Скиглик розпромінився і рушив у напрямку столу, але затримався, побачивши, як товариші його втупилися у стовп, що підтримував стропила даху. Під стовпом на табуреті сидів худорлявий світловолосий молодий хлопак, дивно напружений і вигнутий. Цірі побачила, що неприродна позиція випливає з факту, що руки хлопця викручені назад і зв’язані, а шию притримує біля стовпа шкіряний пояс.

— А най мене короста обсипле, — голосно зітхнув один із Хватів, той, що тримав Цірі за комір. — Тільки-но глянь, Скиглику! Це ж Кейлі!

— Кейлі? — Скиглик схилив голову набік. — Щур Кейлі? Бути не може!

Один з ніссірів за столом, товстун із волоссям, стриженим у мальовничий чуб, розсміявся горлово.

— Може, — сказав, облизуючи ложку. — То Кейлі, власною паршивою особою. Недарма на світанку вставалисме. Отримаймо за нього, ачей, з півкопи флоренів доброю імперською монетою.

— Кейлі зацапали, йой, — нахмурився Скиглик. — Значиться, вірно нільфгардський кметь балакав…

— Тридцять флоренів, псяча його мати, — зітхнув Реміз. — Чимала грошва… Платить барон Люц із Тиффі?

— Вірно, — підтвердив другий ніссір, чорноволосий і чорновусий. — Вельможний барон Люц з Тиффі, наш пан і добродій. Щури йго економа на гостинці пограбали, то він затявся у злості й нагороду визначив. І це ми, Скиглику, нагороду ту візьмемо, вір мені. Ха, тільки гляньте, хлопи, як він си надув! Не до смаку йму, що ми то, а не він Щура цапнув, хоча і йму префект банду вистежувати наказав!

— Хват Скиглик, — товстун із чубом вказав ложкою на Цірі, —