Учень убивці - Робін Хобб

і так багато уваги приділяла Ковалику, що той від напливу почуттів перекинувся на спину і качався. Він обожнював Моллі. Я раптом здивувався, що Ковалик так добре розуміє всі її почуття, а вона взагалі не розуміє його (хіба що на найнижчому рівні). Я обережно проник у її свідомість, але Моллі ухилялася, а її розум розпливався, наче парфуми, які спочатку сильно пахнуть, а потім запах зникає від одного пориву вітру. Я знав, що треба було дослідити її розум глибше, але це здавалося мені безглуздим. Раптом мене охопила самотність. Я почувався страшенно зневіреним від того, що вона ніколи не розуміла й не розумітиме мене краще, аніж Ковалика. Її короткі слова до мене здавалися крихтами, які клюють птахи, вже не звертаючи уваги на її мовчання, яким вона відгородилася від мене. Незабаром Моллі сказала, що їй треба поспішати, бо в неї будуть проблеми. Хоч у її батька вже не було сили, щоб бити її, все ж він досі міг розтрощити пивного кухля або перевернути всі полиці. Таким чином він виражав своє невдоволення, коли Моллі на нього не звертала уваги. Розповідаючи мені це, вона ледь-ледь усміхалася. Це було якось дивно: наче коли ми сприймали його поведінку кумедною, це виглядало не таким неподобством. Я не зміг усміхнутися, й Моллі відвернулася. Я допоміг їй одягнути плаща, і ми пішли вгору. Дув вітер. Я раптом відчув, що це нагадує все моє життя. Біля дверей Моллі здивувала мене тим, що зненацька обійняла й поцілувала в щоку. Від таких швидких обіймів з’явилося відчуття, ніби мене штовхнули на ринку.

— Новачку… — сказала Моллі й додала: — Дякую за розуміння.

Після цього вона забігла в крамничку, зачинивши двері й залишивши мене, спантеличеного, на морозі. Вона подякувала мені за розуміння, а я ще ніколи не відчував себе таким далеким від себе й від інших. На шляху назад Ковалик постійно базікав сам до себе про парфуми Моллі і про те, як вона чухала його там, де він не міг дістати, а також про солодке печиво, яким вона пригостила його в чайній крамничці.

Я повернувся до стайні ближче до вечора, виконав кілька доручень і пішов у кімнату Барріча, де заснув разом з Коваликом. Я прокинувся від того, що Барріч стояв біля мене, злегка насупившись.

— Прокидайся. Треба тебе оглянути, — наказав він. Я втомлено встав і непорушно стояв, поки Барріч вправно обстежував мої рани. Він сказав, що рука заживає і її вже можна розмотати; пов’язку з ребер знімати ще рано, її варто міняти щовечора.

— Дивись, щоб в інші рани не потрапляли бруд і вода. Не колупай шкірки. Якщо почне гноїтися, то приходь.

Барріч наклав якоїсь мазі у маленький слоїчок (вона знімала біль у м’язах) і дав мені. Після цього я припустив, що він чекає, поки я піду.

Я стояв зі слоїком. Мене наповнив жахливий сум, але я не міг нічого сказати. Барріч подивився на мене, спохмурнів і одвернувся.

— Негайно припини, — сердито наказав він.

— Що саме? — запитав я.

— Ти іноді дивишся на мене, як мій пан, — тихо промовив він, а потім знову додав різким тоном: — Що ти збираєшся робити? Ховатися у стайні все життя? Ні. Тобі треба повертатися. Тобі потрібно взяти себе в руки, їсти разом з усіма в замку, спати у своїй кімнаті й жити власним життям. А, і навчись нарешті тому клятому Скіллу.

Його перші накази здавалися складними, але я знав, що зробити останнє було неможливо.

— Не можу, — сказав я, не вірячи, що він такий дурний. — Гален не дозволить мені повернутися в групу. Навіть якщо я повернуся, то вже не зможу наздогнати. Я програв і крапка. Мені треба знайти собі якесь інше заняття. Наприклад, доглядати за соколами.

Я сам здивувався: якщо чесно, то ніколи не думав над цим. Але відповідь Барріча була такою ж дивною:

— Ні. Соколи тебе не люблять. Ти занадто добрий і постійно лізеш не у свою справу. Тепер слухай мене: ти не програв, дурнику. Гален намагався тебе прогнати. Якщо ти не повернешся, то він виграє. Тобі треба повернутися і навчитися Скіллу. Але, — тут він обернувся і сердито подивився на мене, — не стій там, як в’ючний мул, коли він тебе б’є. Твоє походження дає тобі право користатися його часом та знаннями. Ти повинен змусити його віддати те, що належить тобі. Не втікай. Ще ніхто нічого не домігся втікаючи.

Барріч замовк. Він хотів щось сказати, але передумав.

— Я пропустив багато уроків. Я вже…

— Нічого ти не пропустив, — уперто доводив Барріч і відвернувся. Я не міг зрозуміти його настрою, а він додав: — Поки тебе не було, Гален не проводив жодних занять. Тому ти зможеш продовжити, де й закінчив.

— Я не хочу повертатися.

— Не витрачай мій час на суперечки, — суворо сказав Барріч. — Навіть не намагайся випробовувати моє терпіння. Я вже сказав тобі, що робити. Тож виконуй.

Я раптом відчув себе п’ятирічним хлопчиком, коли чоловік на кухні підкорив натовп одним лише поглядом. Я здригнувся від страху і раптом відчув, що простіше з’явитися перед Галеном, аніж кидати виклик Баррічу, особливо коли він додав:

— А цуценя залишиться в мене, поки ти навчатимешся. Собака не повинен весь день сидіти в кімнаті. Його шерсть буде псуватися, а м’язи не ростимуть. Але ти приходитимеш сюди щовечора, щоб доглядати за Сажкою і собачам, інакше матимеш справу зі мною. І мені начхати, що там скаже Гален.

Так мене прогнали зі стайні. Я сказав Ковалику, що він залишиться з Баррічем. Він відповів з такою незворушністю, що я водночас і здивувався, і образився. Пригнічений, я взяв слоїчка з маззю й почовгав назад до замку. Поїв у кухні, бо не міг дивитись нікому в очі за столом, а потім пішов у кімнату. Там було холодно й темно; вогонь у каміні не горів, підсвічники були порожніми, а я відчував сморід прогнилого очерету під ногами. Я приніс свічки та дрова й розпалив вогонь, а доки чекав, щоб кам’яні стіни та підлога прогрілися, то вирішив зібрати очерет з підлоги. Затим добре вимив кімнату гарячою водою та оцтом, як радила Лейсі. Оцет виявився з ароматом полину, тому, коли я скінчив, кімната пахла дуже специфічно. Я втомлено впав на ліжко й заснув, думаючи над тим, чому ніколи не