Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

Він, трішки незручно себе відчуваючи під поглядом Анарель, намагався не дивитися їй у вічі.

— Я не можу так, Анно. Не можу. Стало відомо, де переховується ватажок вбивць із Ідільдора. Необхідно знешкодити небезпеку й дізнатися, хто за цим стоїть. Я просто зобов'язаний це зробити, аби вони не нашкодили ще комусь.

— Ні, Фалміне, ти нікому нічого не зобов'язаний! Люди женуть тебе як собаку, тільки дізнавшись, що ти не такий, як усі! Забув, як вони, ці потребуючі допомоги люди, кидали в тебе камінням і гнилими овочами, коли ти допомагав? Забув, як вигукували прокльони в твій бік і погрожували повісити? Ні, мій любий, ти нікому й нічим не зобов'язаний. Лиш собі тепер повинен влаштувати нове, спокійне життя, не від кого не переховуючись і нікого не боячись.

Після цих слів він примружив очі, вперше за весь час розізлився на чародійку, яка зараз говорила нелогічні речі.

— Ти знаєш, що я повинен їхати. Ми говорили про це вчора. Хіба не так?

Фалмін важко видихнув, побачивши сльози, що стояли в кутиках її очей. Чаклун відносився до Анарель по-особливому, а тому й намагався завжди зберігати спокій при подібних розмовах і не сваритися, хоча інколи ці розмови добряче набридали.

— Анно, я не можу зараз осісти на одному місці й бути завжди поруч. Я повинен знайти тих, хто переслідує доньку і відшукати відповіді на всі запитання.

Вона взяла його за руку, потягнула до себе й обійняла.

— Любий, я пропонувала допомогу, тому що дійсно цього хочу, але ти на стільки одержимий цією ідеєю, що навіть не можеш більше двох-трьох днів сидіти на місці. Завжди в подорожах, ризикуєш власною головою!

Він відвернувся, не в змозі дивитися в благаючі карі очі. Вона ніжно повернула його голову до себе, аби зустрітися поглядами. Фалмін побачив, що Анарель чекала слів, адже ніколи не любила незавершених фраз чи розмов. Хотіла всього й одразу.

— Любий, ну, милий, прошу, залишся ще бодай на декілька днів, а потім ми разом підемо на пошуки твоєї доньки та її кривдників. Обіцяю!

— Анно, ми вже не раз говорили про це…

Анарель, не зводячи із нього очей, обережно вивільнила свою руку, обійняла й міцно притиснулась до грудей чаклуна. Фалмін, зрозумівши, що не сказав того, чого вона хотіла, вирішив просто помовчати. Знав, що слова тут уже не потрібні.

Вона всхлипнула, підвела голову, поглянула у його темні очі. Фалмін потягнувся вперед, поцілував її пристрасно й ніжно. Потім встав, мовчки накинув на себе решту одягу, повісив на спину ремінь із мечем і пов'язав на коліні піхви з кинджалом.

Анарель мовчала. Тихо спостерігала, поглядом проводжаючи в дорогу, як і тоді, коли вони востаннє бачилися. Він відчував погляд жінки, відчував її образу, від чого настрій взагалі зіпсувався. А ще знав, що тут щось не так.

Фалмін підійшов до дверей, зняв з крючка плащ, накинув його і надів каптур. Відверто кажучи, він міг затриматися на декілька годин, але щось йому підсказало, що потрібно йти зараз. Чародійка вела себе вкрай дивно, зважаючи на різницю в словах вчорашніх та сьогоднішніх.

Востаннє озирнувшись, чаклун подивився в карі очі, на темно-каштанове довге волосся, на ідеальне тіло, на вологі вуста й наостанок вдихнув запах хризантем, і поки підозри не почали закрадатися в його свідомість, вийшов із кімнати.

Вона довго ще сиділа на ліжку, сльози висохли і перетворилися на сіль. Очі її зараз горіли вогнем, в якому міг би потонути увесь світ. Чародійка, до жаху вразлива та гордовита, давно не була такою злою та засмученою провалом. Провалом, який їй могли не пробачити.

«Доведеться застосувати інші методи, любий мій вбивце драконів.»

Коли на дворі запали сутінки, жінка сіла перед дзеркалом, прийнялася розчісувати своє волосся. Із її вуст раз по разу зривалися поодинокі слова, схожі на пісню, але у них було інше призначення.

Вже за мить в дзеркалі з’явилося обличчя, приховане завісою із туману. Голос, подібний грому, залунав на всю кімнату.

— Судячи із твоїх очей, ти провалила завдання!

Чародійка відклала гребінець, гордовито задерла підборіддя.

— Він не став слухати мене, однак я досягла головного. Здобула таку необхідну нам інформацію. Цей наївний ідіот розповів усе, що нам потрібно. Тепер потрібно діяти.

Фігура в дзеркалі завагалася, наче здивована словами чародійки. Обличчя почало помалу розвиднюватися, стали видимі перші контури очей та губ. Анарель, побачивши вираз обличчя зображення — затремтіла.

«Я вища чародійка! Я майстриня магії! — підбадьорювала себе жінка, стиснувши руки в кулаки. — Він не побачить моєї слабини.»

— Якщо наш план піде нанівець, винною будеш ти, моя люба. — голос із дзеркала вібрував, в’їдався в мозок і давив із неймовірною силою, — Не для того я пожертвував стільки часу і зусиль, аби зараз ти усе зруйнувала.

Анарель стиснула зуби, на очах навернулися сльози.

«Тільки не знову. Не перед ним…»

— Я все зроблю так, як ти мені велів. Обіцяю.

— Звичайно зробиш, моя люба, — сказав голос, від чого завібрувало повітря, а по тілу Анарель пройшла нова хвиля страху. — Адже для цього ти і призначена, Анно. Для того, аби змінити Баланс.

Майже після опівночі розпочався дощ. Вода стікала до витоків по широких,