Учень убивці - Робін Хобб

— Сумніваюся, що твій батько злягався б із жінкою, яка була б «дрантивою». Він би не став цього робити, якби в неї не було жодних хороших рис характеру, сили духу чи розуму. Він би не зміг.

— Я чув, що його зачарувала відьма з гір.

Я вперше повторив те, про що всі давно вже шепотілися.

— На Чівелрі не діяла магія. А його син не повинен бути слабкодухим бевзем, який рюмсає про те, що заслуговує на побиття.

Барріч нахилився й обережно торкнувся моєї скроні. Мене всього пройняв біль.

— Через таке «навчання» ти мало не втратив око.

Барріч починав сердитися, тому я мовчав. Він швидко обійшов кімнату, а потім повернувся до мене.

— Цуценя… Його привела сучка Пейшенс, чи не так?

— Так.

— Але… Фітце, сподіваюся, це не за те, що ти користався Вітом? Якщо так, то я не зможу більше нікому дивитися в очі чи говорити з кимось не лише в замку, а в усьому королівстві.

— Ні, Барріче. Слово честі, це не через цуценя, а через те, що я був поганим учнем. Через мою слабкість.

— Тихо, — нетерпляче наказав він. — Я вірю тобі, бо знаю тебе достатньо й упевнений, що ти можеш тримати слово. Однак усе інше, що ти говориш, — маячня. Спи. Я зараз вийду, але скоро повернуся. Відпочивай. Сон — найкращий лікар.

Барріч мав якусь мету. Він був задоволений моїми словами, але вони наштовхнули його на певну думку. Він швидко взув чоботи й поміняв сорочку, надягнувши вільнішу, а зверху — лише шкіряний камзол. Коли Барріч вийшов, Ковалик встав і почав стурбовано скавчати. Але мені його тривога не передавалася. Тож він підійшов до ліжка й виліз до мене. Ковалик згорнувся калачиком, заспокоюючи мене своєю довірою. Він був єдиним промінчиком світла, який розганяв темну зневіру, що огортала мене. Я заплющив очі й заснув під впливом трав Барріча.

Я прокинувся після обіду. Ввійшов Барріч, впустивши порив холодного повітря. Він оглянув мене, невимушено розплющивши мені очі, а потім зі знанням справи помацав ребра та рани. Він задоволено крекнув і перевдягнувся у свіжий одяг, знявши порвану і брудну сорочку. Він щось мугикав і, здавалося, був у гарному настрої, незважаючи на мої рани та пригнічений настрій. Я зітхнув, коли він пішов, і чув, як він свистів унизу і віддавав накази конюхам. Все виглядало звично. Як не дивно, але я дуже сумував за звичайним робочим днем. Я хотів повернутися назад до стайні, вдихати запах коней, собак та соломи, добре виконувати прості завдання, а наприкінці дня — міцно спати від утоми. Я сумував за цим, але відчуття своєї нікчемності, яке тепер наповнювало мене, підказувало, що я навіть із цим не впораюся. Гален часто насміхався з тих, хто займався звичайною працею в замку. Він зневажливо говорив про слуг на кухні, кухарів, конюхів та солдатів, які охороняли нас мечем і луком. Він називав їх «дурнями та грубіянами, які вештаються світом і намагаються взяти за допомогою меча те, чого не можуть осягнути розумом». Тому зараз я розривався від дивних протиріч: хотів повернутися до тих занять, які так зневажав Гален, але був зневірений і сумнівався, що осилю навіть це.

Я відлежувався два дні. Барріч весело доглядав за мною, постійно жартуючи. Я не розумів, чому він у такому гарному настрої. Він постійно бігав, а впевненість робила його набагато молодшим. Від того, що Барріч був у доброму гуморі через мої рани, мені було ще сумніше. Але за два дні він сказав, що я й так уже довго барложуся, тому якщо хочу видужати, то час вставати. Він знайшов мені купу дрібних завдань. Барріч не давав мені нічого важкого, але я постійно був зайнятий, і тому мені доводилося часто відпочивати. Гадаю, він просто турбувався, щоб я не сидів без діла, а не щоб я рухався: здебільшого я лежав у ліжку, дивився на стіну і зневажав себе. Навіть Ковалик бачив, що я пригнічений далі нікуди, й почав нехтувати харч. Попри все, він був для мене єдиною розрадою. Найбільше йому подобалося бігати за мною стайнею. Він чітко передавав мені кожен запах і образ. Незважаючи на мій похмурий настрій, я відчував таке ж здивування, як тоді, коли пізнавав світ Барріча. Ковалик гостро ревнував мене до всіх. Щоразу, коли Сажка обнюхувала мене, він починав нервувати, а раз Лисиця його навіть куснула, й собача зі скигленням скрутилося біля моїх ніг.

Я випросив у Барріча, щоб він дав мені побути на самоті наступного дня, й пішов у Баккіп. Дорога зайняла більше часу, аніж до цього, але Ковалик радів з того, що я повільно йду, бо в нього був час обнюхати кожен кущик трави та дерево на нашому шляху. Я подумав, що, побачивши Моллі, зрадію і в мене з’явиться більше бажання жити. Але коли я з’явився у свічній крамничці, вона працювала над трьома великими замовленнями для кораблів, що от-от мали виходити в море. Я присів. Батько Моллі розвалився навпроти й дудлив вино, сердито дивлячись на мене. Хоч він ослаб від хвороби, його характер не змінився, і коли в нього були сили, щоб сісти, то він знаходив сили, щоб випити. За деякий час я перестав удавати, що хочу поговорити, і просто спостерігав, як він п’є і принижує Моллі. Вона в цей час моталася крамничкою, одночасно намагаючись працювати і бути привітною з відвідувачами. Від цього похмурого і вбогого видовища мені ставало сумно.

В обід Моллі сказала батькові, що зачиняє крамничку, бо їй треба віднести замовлення. Вона дала мені пакет зі свічками, сама теж узяла якийсь згорток, і ми пішли, зачинивши двері під звуки прокльонів її п’яного батька. Але Моллі не звертала на них уваги. Коли ми опинилися під колючим зимовим вітром, я пішов за Моллі на задній двір крамнички. Вона жестом наказала мені мовчати, відчинила задні двері й поклала туди згорток. Вона також залишила там мій пакет зі свічками, а потім ми подалися геть.

Спочатку ми просто тинялися містом, майже не розмовляючи. Вона запитала, що у мене з обличчям. Я лише відповів, що упав і забився. Дув холодний і різкий вітер, тому на ринку майже нікого не було. Моллі постійно возилася з Коваликом, і він насолоджувався її увагою. На зворотному шляху ми зайшли до чайної крамнички. Моллі пригостила мене гарячим вином