Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

Інтар зніяковів. І собі посміхнувся.

— Добрий день, шановна пані. Я… ну, так, прокинувся. А як я сюди потрапив? Я пам'ятаю, що прямував вулицею…

— І видно, тобі стало зле. Я знайшла тебе на землі. Твій пес мене покликав: він так плакав…

— Жучок? Отакої! Хоча він страшенно розумний звір!

— Не сумніваюся, — промовила жінка. — Ти знайшов молоко?

— Так, ми попили, спасибі… Ой, скільки кішок тут у вас…

Кошеня місяців чотирьох підбігло до Інтара й почало нападати на його ногу.

— Ай! Він кусається! — зубки в маляти були гостренькі…

— Пушку, не можна! — жінка взяла на руки кошеня. — Він ще маленький. Він грається.

— Угу, — хлопчик кивнув.

Жінка оглянула його.

— Твій одяг я випрала й висушила. До вечора буде готовий, а поки ось візьми, — вона зняла з крісла напинало, що пахло котами, — загорнися в нього.

— Дякую! — Інтар із задоволенням загорнувся. Було холодно.

— А ти чому в таку годину був на вулиці? — і далі розпитувала жінка. — На волоцюгу не схожий…

Інтар зам'явся. Розповідати про те, що сталося насправді, зовсім не хотілось. Він знизав плечима.

— Тепер я волоцюга. Служив в одному місці, та вигнали. Причепилися, сказали, що краду…

— А рідні в тебе є?

— Нема. Може, десь далеко. А отут — нема, — й хлопчик навіть не збрехав.

— А звати тебе як?

— Інтаром. А тебе, пані?

— Ерайшею, — жінка посміхнулася. Інтар засміявся: у столиці це слово вимовляли трохи інакше, але господині цього дому таке ім'я дуже пасувало!

— Виходить — кішка?

— Так. Кішка і є, — вона погладила білого кота, що терся об її руку. — Сусіди кажуть, що я збираю котів із усього Кхаабра.

— Коти — звірі гарні, — зауважив Інтар. А що ще тут було казати?

За дверима знову загавкав Жучок.

Пані Ерайша повернула сиву голову в той бік:

— Ти можеш пожити в мене, поки не зміцнієш. Допомагатимеш по господарству. Тільки пса твого доведеться посадити на ланцюг у повітці, інакше він розполохає моїх котів.

Із цим сперечатися було важко, й Інтар кивнув погоджуючись. Уже знайоме кошеня підійшло знову, щоб обнюхати його, та почало торкати м'якою лапою пальці на нозі.

Пані Ерайша виявилася жінкою непоганою. Вона дала Інтару відпочити, скільки йому було потрібно. Днів зо два хлопчиськи тільки те й робив, що їв, спав та бавився з кошенятами: вони полювали на його руки й волосся, сміливо кидалися на рух під ковдрою і радісно стрибали за гілочкою на міцній нитці, яку Інтар відкидав у куток і починав потроху підтягувати до себе.

Першої ж ночі кілька кошенят прийшло потупцювати по хлопчикові та спихати його з подушки. Насилу відвоював він собі краєчок, а кошенята вляглися навколо його голови, згорнулися клубочками й голосно замуркотіли.

Жучок завив би від обурення, дивлячись на таке, але його дійсно довелося першого ж день замкнути в повітці. Цуцик нічого не розумів, поки Інтар не вийшов, не зачинив за собою двері на засувку — тільки тоді Жучок підбіг, почав шкребтися й гавкати. Хлопчикові було до сліз шкода собачки, але вибору не залишалося. До того ж, повітка була велика, тепла, із земляною підлогою, там було й де побігати, й де лапу підняти, поки Інтар трохи оклигає та зможе гуляти з псом. Але навіть незважаючи на жахливу кволість у перші дні, Інтар тричі на добу притягав Жучкові повну миску каші на м'ясному бульйоні (пані Ерайша не скупилася для своїх котів) і води. Спочатку цуцик не торкався до їжі й намагався вискочити слідом за хлопчиком, але той не дозволяв, і Жучок впокорився. Люди — створіння вперті: якщо вже вони чогось хочуть, простіше послухатися… Інтар був радий, що цуцик опам'ятався: йому навіть походи від будинку до сараю з їжею давалися спочатку заважко: після них боліло все тіло, макітрилася голова, піт лився градом.

Пані Ерайша напувала Інтара травами та розтирала якоюсь маззю, від якої жар розливався по всьому тілу, а вогонь усередині вгасав. Завдяки цьому хлопчик уже на шостий день відчув себе зовсім добре, але він був усе-таки ще досить кволий. Та й куди подітися взимку? Тим більше, що грошей у нього однаково не було. Тому Інтар не поспішав…

Минуло двічі по дев'ять днів, і до хлопчика повернулася колишня бадьорість. Він намагався допомогти добрій господині: прибирав, підмітав і мив підлогу, годував і розчісував кішок. Коли остаточно зміцнів, почав носити воду, ходити на базар. Знаходив час і для того, аби погуляти з Жучком.

Пані Ерайша була задоволена пожильцем. Сама вона займалася вишиванням і була гарною майстринею. Вишивала картини, найчастіше — портрети чи ще щось на замовлення. Не для знаті, зрозуміло, однак для людей цілком заможних, серед яких були й ремісники, й торговці, навіть траплялися землевласники та володарі суден. Вони добре платили, й жінка не бідувала. Інтар незабаром дізнався, що в її замкненій скриньці лежить кілька сотень золотих на чорний день, але ніколи не дозволив би собі взяти в пані Ерайші без дозволу навіть мідну монету, хоча часом руки й свербіли… Хлопчикові щодалі більше хотілося повернутися додому, йому було страшно й тривожно. Чого боїться, він і сам не знав, але з нетерпінням чекав весни. У перший же її місяць дощі повинні були припинитися, тоді б він за кілька днів бродячого життя добув грошей і…

А поки що Інтар вивчав місто. Ні, не сам, звичайно, блукав — але розпитував пані Ерайшу. А вона прожила в Кхаабрі все життя, тож охоче ділилася з хлопчиком усім, що знала.