Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

Він застогнав. Жучок скочив, підбіг, лизнув руку й запитливо дзявкнув.

— Погано мені, — пробурмотів хлопчик, — ой, погано… Дощ клятий, щоб його…

Інтар насилу тримався на ногах від кволості, але треба було йти: за кімнату він заплатив до полудня й незабаром його просто викинули б звідти.

Хлопчик абияк одягся і разом із Жучком обережно зійшов сходами. Йому здалося, що здолав він не десять щаблів донизу, а сотень із п'ять, і всі — до Неба… Інтар упав на лаву, відчуваючи, що весь змок, а в голові начебто молоточки дрібні стукотять… Він попросив служницю принести йому травника й гарячого супу, а Жучкові — якомога більшу кістку. На це пішло майже все, що лишилося в нього: три срібняки й чотири мідні монетки. На чотири, які залишилися, хлопчик купив хліба.

Від гарячого трохи полегшало, але тільки поки він не рушав з місця. А піти врешті-решт довелося: служниця спочатку невдоволено позирала на хлопчиська, що сидів над порожньою мискою, а в обідню годину, коли трактир наповнився людьми, просто виштовхала його, взявши за комір, щоб звільнити місце для завсідника-майстра.

Надворі, як і раніше, періщив дощ, але Інтару було спекотно, мовби в його грудях бушувало полум’я. Хлопчик спітнів і скільки не підставляв розпалене обличчя під струмені холодної води, голова була такою само гарячою і важкою.

Він брів, сам не знаючи куди, спотикаючись і натикаючись на людей, мовчки відходив від тих, що лаялися. Про те, щоб роздобути грошей звичним способом, і мови не було: де там, коли кожна рука важила більше десяти мір, а голова — й усі півсотні.

Жучок теж промок наскрізь, з його шерсті стікала вода. Цуцик дріботів поруч із другом, тривожно косуючи на нього: відчував, що хлопчикові зле.

А Інтар усе йшов і йшов, і йшов… Змушував себе пересувати ноги, хоча вже не бачив як слід нічого перед собою, — тільки щоб рухатися, і врешті-решт просто звалився в провулку, біля кам’яної огорожі якогось будинку. Жучок підбіг, заскиглив, почав тицяти в Інтара носом, облизувати його обличчя, торкати лапою, тягти за одяг, але все марно — хлопчик не вставав. Він чув вереск і скімлення цуцика, однак не в змозі був змусити себе навіть поворухнутися: тіло стало таким важким, що й не підняти, а навколо запала темрява.

Пізніше, ввечері, повертаючись додому, жінка почула дивні звуки: скавуління та плач. Вона пройшла трохи далі від свого будинку й побачила наскрізь промоклу дитину, що лежала долілиць. Біля хлопця валялася сумка, а поруч сидів маленький кошлатий цуцик із гострою мордочкою і темною злиплою шерстю та вив уголос.

Він побачив жінку, побіг їй назустріч, заскімлив, загавкав, став на задні лапки, передніми дряпаючи та замурзуючи їй пелену.

Жінка довго не думала. Постукала до одного з сусідів і з його допомогою перенесла хлопчика у свій дім, роздягла та вклала в ліжко, під яке негайно прослизнув Жучок. І навіть миска м'ясної юшки з величезною мозковою кісткою не змусила пса полишити свій пост.

Інтар прокинувся від собачого гавкоту. Із натугою розплющив очі (повіки та вії чомусь злиплись і не бажали розмикатися) й побачив себе в незнайомій кімнаті, на ліжку. Хлопчик рвучко сів, і голова відгукнулася гудінням. Інтар узявся за чоло.

— Що ж це таке… Жучку! Жучку, припини!

Цуцик підстрибував і гавкав на двері, але коли почув голос хлопчика, обернувся й щодуху кинувся до нього. Навіть застрибнув на ліжко, на коліна до Інтара, та заходився несамовито вилизувати його. Хлопчисько пригорнув до себе кошлате тільце пса.

— Тихше ти, тихше! Ай, залижеш до смерті! Жучку! Тихо ти, кому сказано!

Нарешті пес вгамувався й хлопчик зміг огледітися.

— Де це ми?

Кімнатка виявилася ненабагато більшою за комірчину під сходами в «Золотому Місяці». Тільки тут було чисто, ніде ані порошини, велике вікно закривала біла легка фіранка. У кімнатці стояли ліжко, на яке вклали Інтара в чому мати породила, скриня й триногий табурет, на табуреті — глиняний глечик і кухоль. На вибіленій стіні висіло вишивання в дерев’яній рамці: квітуча лука.

Інтар знайшов на ліжку, в ногах у себе, рушника. Підвівся, обмотав його навколо стегон, на тремтячих ногах дійшов до табурета. У глечику було молоко, й хлопчик без довгих міркувань налив кухля спочатку собі, а потім Жучкові: цуцик був привчений пити з чашки й зараз хлебтав із задоволенням.

Хлопчик ще раз озирнувся. Потім підійшов до дверей і прислухався. Жучок підійшов слідом, дзявкнув. У відповідь пролунало розгніване шипіння.

Здивований Інтар відчинив двері. За ними сидів величезний рудий кіт. Щойно в двері простромилася собача морда, кіт підхопився, вигнув спину й знову засичав. За ним Інтар розгледів ще двох менших котів: чорно-білого, смугастого, та триколірне кошеня…

Ошелешений хлопчик зачинив двері.

— Котяча країна, га, Жучку?.. — звернувся він до цуцика. Той обурено загавкав. Інтар присів і погладив його: — Ну, тихо, тихо… Дай подумати…

Він знову забрався на ліжко. Йому було ще недобре: хоч більше не кидало в жар, але кволість у всьому тілі залишалася. І в голові паморочилось.

— Хтось тут живе, не тільки ж коти, — розсудив він. — Ось що, Жучку, ти сиди тут, а я піду пошукаю господарів.

Цього разу Інтар обережно став на підлогу та вийшов із кімнати.

Першим, що він побачив, були коти. Десятків зо три чи чотири котів найрізноманітнішого віку й масті. Вони ходили по кімнаті, спали на підвіконнях, на скринях і на підлозі, сиділи на дивані і в одному з двох плетених крісел. У другому відпочивала жінка похилого віку, невисока на зріст. Вона підвелася, коли побачила хлопчика.

— А, прокинувся. Ну, і як ти? — запитала вона привітно. У неї були рожеві щоки, сиве