Учень убивці - Робін Хобб
Той перший зв’язок був іскрою, яка запалює трут. Я усвідомив, щó то, але ще не міг робити так само; я не міг посилати думки, але вже знав те, чого не передаси словами. Я міг володіти Скіллом. Це ще більше розпалило мою рішучість, і Гален вже нічого не міг зробити, щоб я не вивчав Скілл.
Гадаю, він знав про це, бо після цього ставився до мене з особливою жорстокістю. Він постійно шпетив і бив, але мене ніщо не могло зупинити. Одного разу він ударив гарапником прямо в обличчя. Там залишився досить помітний шрам. Так сталося, що коли в обідній залі я зустрів Барріча, він широко розплющив очі, побачивши мене, і почав вставати зі свого місця, зціпивши зуби. Я добре знав, що це означає. Але я опустив голову. Барріч кілька секунд стояв, розгнівано дивлячись на Галена. Той пихато витріщався у відповідь. Затим Барріч, стиснувши кулаки, повернувся і вийшов з кімнати. Я розслабився, заспокоївшись, що не буде ніякої бійки. Але потім Гален подивився на мене, і від його переможного вигляду аж похололо на серці: тепер я належав йому, і він це добре знав.
Наступний тиждень для мене був наповнений болем та перемогами. Гален постійно принижував мене. Але я знав, що з кожною вправою все краще й краще володію Скіллом. Я відчував, що інші після його проникнення перебували в сум’ятті, але для мене це було так просто, як розплющити очі. Я запам’ятав одну мить, коли дуже злякався. Він проник у мої думки і змусив сказати вголос речення:
— Я бастард і соромлю ім’я свого батька, — сказав я спокійним тоном. А потім він знову подумки звернувся до мене: «Бастарде, ти звідкись черпаєш свою силу. Це не твій Скілл. Гадаєш, я не знайду джерело?» Після цього я злякався і припинив зв’язок, приховуючи Ковалика у своїй свідомості. Гален шкірився.
Потім ми грали у хованки. Щоб опанувати Скілл, я мав би впустити його у свій розум, тому мені, кров з носа, треба було приховувати свої секрети: не лише про Ковалика, але й про Чейда, блазня, Моллі, Керрі, Діка та інші таємниці, в яких я не міг зізнатися навіть собі. Він шукав їх, а я відчайдушно балансував ними там, де він не міг їх прочитати. Але, незважаючи на це (або, ймовірніше, завдяки цьому), я відчував, що опановую Скілл.
— Не насміхайся з мене! — люто заволав Гален після одного такого випадку. Всі інші учні спантеличено перезирнулися. — Поверніться до своїх вправ! — репетнув Гален на них і пішов від мене. Але раптом він повернувся й напав. Як і Моллі колись, я не міг нічого зробити, окрім як закрити обличчя й живіт. Його удари нагадували скоріше дитячу істерику, а не напад чоловіка. Я відчув, що йому це допомагає, а потім з жахом усвідомив, що я відбиваю його удари, не так сильно, щоб він це відчув, але так, щоб жоден не влучив у ціль. Ба більше, я знав, що Гален не усвідомлює, що я роблю. Коли він врешті опустив кулаки і я наважився підняти очі, то одразу ж зрозумів, що я виграв, бо всі дивилися на Галена з виразом огиди і страху. Навіть Серена дивилася на нього з огидою. Гален зблід і відвернувся від мене. В ту мить я відчув, що він прийняв рішення.
Того вечора я був страх утомлений, але від збудження не міг заснути. Блазень залишив їжу для Ковалика, і я дражнив щеня телячою кісткою. Песик схопив мій рукав і шарпав, доки я тримав кістку там, де він не міг її дістати. Він любив так гратися і зараз гарчав, удаючи, що дуже розлютився. Він уже був майже дорослий, і я з гордістю мацав м’язи на його товстій короткій шиї. Вільною рукою я вщипнув його за хвіст, і він з гарчанням почав відбивати новий наступ. Я перекидав кістку з руки в руку, а він намагався її зловити, стежачи за моїми рухами.
— Дурний пес, — дражнив я. — Ти думаєш лише про те, чого ти хочеш. Дурнику, дурнику!
— Як і хазяїн.
Я закляк, і Ковалик одразу ж схопив кістку. Він почав її гризти, хвостиком привітавшись із блазнем. Я сидів, навіть не дихаючи.
— Я й не почув, як ти відчинив і зачинив двері.
Блазень не звернув уваги на моє зауваження і перейшов одразу до справи.
— Гадаєш, Гален дозволить тобі досягти успіху?
Я самовдоволено всміхнувся.
— Гадаєш, він зможе мене зупинити?
Блазень сів біля мене й зітхнув.
— Я знаю, що він може, і він так і робить. Я не знаю, наскільки він безжальний, але певен, що цього йому не бракує.
— Хай спробує, — легковажно сказав я.
— У мене немає вибору, — твердо промовив блазень. — Я намагався відмовити тебе від цього.
— Тобто здатися? Зараз? — Я не вірив своїм вухам.
— Я б здався.
— Чому? — запитав я.
— Бо… — почав говорити він, але знітився й замовк. — Не знаю. Дуже багато всього налягло. Раптом я витягну одну нитку, а вузлик не зав’яжеться?
Я відчув раптову втому, і моя радість від перемоги зникла через його зловісні попередження. Я не втримався і роздратовано відповів:
— Якщо ти не можеш говорити прямо, навіщо тоді взагалі говорити? — Він мовчав, наче я його вдарив.
— І цього я теж не знаю, — нарешті промовив він і встав, щоб піти.
— Блазню… — почав я.
— Я знаю, що я блазень, — сказав він і забрався геть.
У навчанні я був наполегливим і ставав усе сильнішим. Мене дратувало те, що ми навчаємось дуже повільно. Щодня ми виконували одні й ті самі вправи. Поступово всі інші почали засвоювати те, що для мене було природним. «Як можна бути такими закритими? — думав я. — Хіба так важко відкрити свій розум для Скіллу Галена?» Моє завдання полягало не в тому, щоб відкрити свій розум, а приховати те, чим я не хотів ділитися. Часто під час попереджувального зв’язку з Галеном
