Відродження - Стівен Кінг

— Джеймі, ходімо вийдемо надвір. Хочу тобі дещо показати.

* * * * *

Ел Стемпер (гора жиру в дискотечних штанях 70-х років) сидів за кухонним столом і сортував пошту. Перед ним на тарілці спливав вершковим маслом і сиропом стос смажених вафель. Поряд стояв картонний пакет з-під алкоголю. Три пластмасові кошики з емблемою поштової служби США на підлозі були вщерть набиті листами й пакунками. На моїх очах Стемпер розірвав манільський конверт[133] і витрусив звідти лист, написаний карлючками, фото хлопчика на візку і десять доларів. Десятку вкинув у коробку з-під джину й пробіг очима листа, чвакаючи вафлею. Поряд із ним Джейкобз видавався ще худішим. Цього разу я згадав не про Адама та Єву, а про Джека Шпрота і його дружину[134].

— Може, намет і згорнутий, — відзначив я. — Та приноси любові досі надходять.

Стемпер зміряв мене поглядом, сповненим злісної байдужості (якщо таке взагалі можливо), і повернувся до відкривання та сортування. Не кажучи вже про вафлі.

— Ми читаємо кожен лист, — відповів Джейкобз. — Правда ж, Еле?

— Так.

— І відповідаєте на кожен? — спитав я.

— Повинні, — відказав Стемпер. — Ну, я так думаю. І могли б, якби в мене був помічник. Однієї людини вистачило б, і комп’ютера замість того, який Пастор Денні перевіз у майстерню.

— Еле, ми про це говорили. Щойно ми почнемо листуватися з прохачами…

— То ніколи не закінчимо. Я знаю. Просто дивуюся, що сталося з Божою працею.

— Нею займаєшся ти. — Вираз обличчя у Джейкобза був м’який, але в очах танцювали веселі вогники. Так людина дивиться на собаку, що виконує трюк.

Стемпер не відповів, просто розпечатав наступний конверт. У ньому не було фотографії, лише лист і п’ятірка.

— Ходімо, Джеймі, — покликав Джейкобз. — Хай працює.

* * * * *

Із під’їзної доріжки прибудови здавалися чепурними й старанно пофарбованими. Та, підійшовши поближче, я побачив, що дошки подекуди вже потріскалися, а фарбу не завадило б освіжити. Бермудську траву, по якій ми ступали (поза сумнівом, вона обійшлася в кругленьку суму, коли озелененням маєтку займалися востаннє), треба вже було підстригти. Якщо найближчим часом цього не зробити, газон, що розкинувся на два акри, загрожував перетворитися на луку.

Джейкобз спинився.

— Як думаєш, у якій будівлі моя лабораторія?

Я показав на дощану комору. Вона була найбільша, майже така сама за розмірами, як орендована автомайстерня в Талсі.

Він усміхнувся.

— Ти знав, що штат людей, які були залучені до Мангетенського проекту[135], до першого випробування атомної бомби в Білих пісках стабільно зменшувався?

Я похитав головою.

— На той час, коли бомба вибухнула, декілька модульних гуртожитків, зведених для працівників, були порожні. Є одне маловідоме правило наукових досліджень: коли кінцева мета вже близько, потреби в забезпеченні проекту мають тенденцію звужуватися.

Він повів мене до скромної на вигляд повітки для реманенту, витяг зв’язку ключів і відімкнув двері. Я думав, усередині буде жарко, однак там нас зустріла така сама прохолода, що й у великому будинку. Уздовж лівої стіни тягнувся робочий стіл, на якому не було нічого, крім кількох записників і комп’ютера «Макінтош», який показував заставку — табун коней біг нескінченним галопом. Перед «Маком» стояло крісло, ергономічне й дороге на вигляд.

На правій стіні сараю висіли полиці, на яких стосами було складено коробки, схожі на посріблені сигаретні блоки… от тільки сигаретні блоки не гули, як підсилювачі в режимі очікування. На підлозі стояла ще одна коробка, пофарбована в зелений колір, завбільшки з готельний міні-холодильник. На ній був ТВ-монітор. Джейкобз тихо сплеснув у долоні, й екран ожив — засвітився, й на ньому з’явилася низка стовпчиків (червоний, синій і зелений), що підіймалися й падали так, наче хтось дихав. Та з огляду на розважальну цінність, я сумнівався, що це може замінити «Старшого брата»[136].

— Тут ти працюєш?

— Так.

— А де обладнання? Інструменти?

Джейкобз показав на «Мак», потім на монітор.

— Оце й оце. Але найголовніше… — Він тицьнув вказівним пальцем у скроню, наче самогубство імітував. — …отут. Ти стоїш у найпрогресивнішій лабораторії для досліджень електроніки у світі. На тлі того, що я винайшов у цьому приміщенні, відкриття Едісона з Менло-Парку блякнуть і здаються незначними. Це те, що може змінити світ.

Та чи будуть ці зміни на краще, подумав я. Мені не подобався замріяний самовдоволений вираз обличчя, з яким він роздивлявся майже порожній сарай. Та все ж я не міг списати його твердження на маячню. У сріблястих картонках і зеленій коробці завбільшки з холодильник відчувалась якась приспана сила. Перебувати в тому сараї було ніби стояти біля електростанції, яка працювала на повну потужність, так близько, що відчуваєш, як паразитні вольти прострелюють металеві коронки в роті.

— Тепер я генерую електрику за допомогою геотермальних засобів. — Він погладив зелену коробку. — Це геосинхронний генератор. Під ним — труба свердловини, не більша за ту, яку могли б використовувати на сільській молочній фермі середнього розміру. Та все ж на половині потужності цей генер давав би досить перегрітої пари, щоб забезпечити електроенергією не лише «Застібки», а й усю долину Гудзону. На повній потужності він би закип’ятив увесь водоносний горизонт, як чайник. Та це зруйнувало б мої плани. — І Джейкобз щиро розсміявся.

— Неможливо, — похитав головою я. Та з іншого боку, так само неможливим видавалося зцілювати мозок від пухлин і поламані хребти святими обручками.

— Запевняю тебе, Джеймі, це цілком реально. Якби я зібрав трохи більший генератор, із деталей, які можна легко замовити поштою, то міг би освітити все Східне узбережжя. — Він промовив це спокійно, не хизуючись, просто констатуючи факт. — Не роблю я цього лише тому, що виробництво електроенергії мене не цікавить. Нехай світ задушиться у власних відходах. Як на мене, то кращого він не заслуговує. А для моїх потреб, на жаль, геотермальна електроенергія — це глухий кут. Її не досить. — Він задумливо подивився на коней, що галопували на екрані його комп’ютера. — Від цього місця я сподівався більшого, особливо влітку, коли… Але не зважай.

— І жоден із цих приладів не працює на електриці в її загальноприйнятому значенні?

Він нагородив мене поглядом, у якому сміх поєднувався з презирством.

— Звісно, ні.

— Вони працюють на таємній електриці.

— Так. Саме так я її називаю.

— На такій електриці, якої ще ніхто не відкрив з часів Скрибоніуса. Поки не з’явився ти. Священик, який колись збирав іграшки на батарейках, бо це було його хобі.

— О, про неї знають. Чи знали. У трактаті «De Vermis Mysteriis»[137], написаному