Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Гадаю, ти чув про мою розвідку, яка славиться своїм вмінням добувати те, чого б, здавалося, добути неможливо?

— Чув, — зрозумівши, сказав Фалмін, міцно стиснувши папери в руках, — але навіщо вам ці імена?

— Вони потрібні не мені, а тобі, Фалміне. Я, як людина амбіційна, маю доволі незвичну звичку — дізнаватися про все, перш ніж про це довідаються мої союзники або вороги. Але не турбуйся, — король усміхнувся, — там не написано нічого важливого, чаклуне. Анітрішечки, тому що я керуюся наступним правилом: усе найпотаємніше повинно міститися в голові, а не на паперах.

Сигізмунд забрав із рук Фалміна папери, окинув мимовольним поглядом і кинув на стіл. Чаклун вирішив промовчати й слухати далі. Було зрозуміло, що розмова набирає все більш серйозних обертів і дивуватися йому доведеться ще не раз.

— Мені відомо багато, Фалміне, повір на слово.

— Вірю, володарю.

— Бачу, що ти хочеш щось запитати. Кажи.

— Мілорде, я трішки знаюся на королівській волі й на тому, що ті королі можуть побажати за такі дані, а тому й боюся подумати, що ви попросите в мене взамін на цю інформацію. До того ж, знаючи, що ви відрізняєтесь від інших монархів, здогадуюся, що ціна буде величезною.

Сигізмунд помовчав, довго дивився у вічі Фалміну. Робив це скоріше, аби випробувати нерви чаклуна. Нарешті повільно підійшов ближче, майже впритул, випрямившись.

— По-перше, я не змушую тебе «купувати» ці відомості, це вже твій вибір. По-друге, ти правильно висловився, сказавши, що я не такий як усі, тому коли ти чекаєш від простого короля якоїсь підстави чи невигідних умов, то до мене цього не віднось. Не буду просити про щось неможливе. Ніколи.

Фалмін, уважно слухаючи й не перебиваючи, кинув погляд за спину короля і побачив позаду карту Благандії, на якій стояло чимало різних прапорців і було намальовано багато стрілочок і хрестиків на місцях міст, в основному вадрійських і тальгрієнських.

Норенгардець розвернувся, поглянув на назви міст, сіл, річок і лісів, гір та рівнин. Сумно посміхнувся.

— Благандія. Скільки ж бід і горя вона пережила, — промовив Сигізмунд арне Гіаль Янагаль, на що Фалмін, погоджуючись, кивнув. — Наші предки сотні років намагалися це змінити, але все марно. Люди тут занадто жорстокі і войовничі, аби наступив мир.

— Тим не менш, і війни колись припинялися.

— Так, ти маєш рацію, Фалміне, але якими жертвами досягався цей так званий мир? Ти чув про те, як колись могутня імперія розпалася і започаткувалися нові королівства?

Фалмін змовчав, адже бачив, що король хоче розповісти історію, яку знала кожна мала дитина.

— Як відомо, триста рокі тому Благандією правила династія Затрігдірів, на чолі із Дратоном Далекоглядним. Здавалося, що все гаразд: знать багатіла, селяни та біднота працювали. Гармонія! Але, як не дивно, насправді все було інакше. Занепад та поневіряння — ось, що тоді коїлося. Повстання лорда Крона Безстрашного стало логічним. Він переміг імператора Дратона, вибив його людей із Благандії і приніс людям свободу. Усі знають, що імператорська родина мала справу із драконами, а скоріше за все, вела свій родовід від крилатих змій. Деякі старці до сих пір твердять, що Затрігдіри, на відміну від тих же Рідріорів, вміли керувати драконами та навчили посвячених людей цій справі. Як гадаєш, люди сприйняли цю новину?

— Певно, що ні. Дракони, які до цього жили із нами в мирі, якоїсь миті знову почали війну проти нас, і програли. Якби там не було, але вони завжди вважалися ворогами людства, а тому ця новина підірвала авторитет корони остаточно.

— Так! — Сигізмунд, здавалося, повністю захопився розповіддю, — Але зараз інший час, який вимагає від нас дій та рішучості. Дракони відійшли в минульщину, а життя триває. Настає час змін, Благандія потребує сильного очільника, який об’єднає знать та простаків під одним знаменням!

Король подивився на чаклуна в очікування розуміння. Фалмін промовчав, але згідно кивнув.

— Усе це буде можливим лише при наявності відданих людей, Фалміне. Людей, які не зрадять ні при яких обставинах. Таких я і намагаюся тримати поруч із собою.

– І як, виходить? — запитав Фалмін, на що Сигізмунд посміхнувся. Лише губами.

— Як тобі сказати. Є і віддані лорди, і ті, хто любить лизати проміжності: графи, барони, знатні й відомі лицарі. Більшість із них були при моєму батькові-тирану, і нажили землі та титули за його правління. Однак, ти розумієш, що просто так відібрати усе це я не можу. Принаймні не зараз. Задля їх стримування я тримаю генерала Даалаха та військо відданих мені воїнів. Навіть свій чародій із вищих магіків є — Ігрев Лакретій-Мірте. Чув про нього?

— Чув, знайомий з ним особисто, не раз доводилося виконувати для нього замовлення.

— Ну от, навіть чародій такого ґатунку є, але у всій цій колегії не вистачає чогось, хм, особливого.

— Дозволю собі здогадатися, володарю, ви говорите зараз про Благандійського Чаклуна, який буде виконувати всю брудну роботу, чи не так?

Сигізмунд здивувався прямоті та різкості чаклуна, відвернувся і сів за стіл, вказавши Фалміну рукою на стілець, що стояв поруч із ним. Чаклун присів під пильним поглядом королівських очей. Норенгардець поклав долоні на стіл, із викликом поглянув на гостя.

— Ти дуже здогадливий, Фалміне, але